Жолудик

Казка у віршах. Жолудик. Наталя Забіла

Опис казки у віршах: Жолудик

Відважний жолудь мандрує світом, мріючи стати величним дубом. Чарівна історія про силу мрій та природи.

Читайте онлайн казку Наталі Забіли: Жолудик!

На вільній волі, на узліссі, 
Підвівши вгору буйний чуб,
На всі кінці гіллям розрісся 
Розложистий вітластий дуб.

Всі, хто бував у цьому місці, 
Його прозвали Зимовик,
Бо він всю зиму в жовтім листі 
Аж до весни стояти звик.
 
Весною ж брались зеленіти 
На нім листочки молоді,
І в пишній зелені щоліта 
На цьому стигли жолуді.

І він стояв і слухав любо 
Пісні пташок і вітерця…
Ось під отим крислатим дубом 
І почалася казка ця.

* * *

Заграв вітрець в свою сопілку 
І по осінньому війнув.
Зірвався жолудик із гілки 
І долі з дерева стрибнув.

Він був опуклий, зовсім стиглий, 
Блискучий, гарний… Недарма 
До нього білка враз підбігла 
Та й каже: — Кращого й нема!

Таку хорошу жолудинку 
Охоче я негайно з’їм! —
А він на те їй: — Сіроспинко, 
Послухай, що я розповім.

Я ж не якесь дрібне ледащо,—
В далекі мандри я іду,
І з мене виросте найкращий,
З усіх дубів найвищий дуб.

Тож відійди з дороги, білко,
Мені в путі не заважай! —    
Вона й відскочила на гілку:
— Пробач, будь ласка… Прощавай!
 
І покотився далі жолудь.
Коли назустріч, з-за куща,
Біжить, спустивши рильце долу, 
Гладеньке дике кабанча.

— Ой, жолудь!— каже.— Річ путяща! 
Його я враз охоче з’їм! —
А він на те: — Послухай краще,
Що я про себе розповім.

Я — дуба син! І сам я буду 
Теж велетнем, як батько мій.
Мій рід відомий скрізь і всюди,
І їсти ти мене не смій!

Кабанчик здивувався дуже:
— Ну що ж, не їстиму тебе!
Хіба ж я міг гадати, друже,
Що справді ти таке цабе?!

Знов покотився жолудь прямо.
Коли назустріч — оленя:
— Ого, такими жолудями 
Я радо снідав би щодня!

— Ні,— каже жолудь,
           — я ж не простий,
Я — дуб майбутній, зрозумій,
З усіх дубів найвищий зростом!
І їсти ти мене не смій!

І оленятко відступило…
А Жолудь — далі, по траві.
Та раптом щось його вхопило,
Аж задзвеніло в голові!
 
І він заверещав, заойкав,
Не може вимовить слівця…
Це дужий птах, красуня сойка 
Схопила дзьобом мандрівця!

Схопила — та й летить помалу. 
Неквапно змахує крильми 
І думає: «Пора настала 
Підготуватись до зими.

Поназбираю жолудів я,
Сховаю в нірку біля пня,
А взимку, в пору безхарчів’я, 
Досита їстиму щодня!»

Отак-то жолудь опинився 
В землі, в задусі, в темноті…
А дужий птах кудись подівся 
Чи то забув місця оті…

Та жолудик у нірці темній 
Не згинув, вижив як на те,— 
Він корінцем вчепився в землю, 
Проріс — і вже росте, росте!..

*    *    *

І ось на галяві край ставу, 
Сміливо здершись на горбок, 
Стоїть зелений, кучерявий, 
Веселий молодий дубок.

Стоїть, міцніє рік за роком,
В нове вдягається вбрання,
І стане він колись високим, 
Таким, як вся його рідня.

Він житиме літ зо сто, з двісті,
А то й багато сотень літ…
Та не забуде, як колись-то 
Стрибнув — і покотився в світ!..

Він буде сонцеві радіти,
Пісням пташок і вітерцю.
А білочкам і любим дітям 
Розповідати казку цю.

Вам сподобалося?

Натисніть на зірочку, щоб оцінити!

Середня оцінка: 4.7 / 5. Кількість голосів: 42

Голосів поки немає! Будьте першими, хто поставить оцінку!

Навігація по записам:

Поділіться або збережіть собі цей запис: