У високому, безмежному небі, серед пухнастих білих хмар, народилася маленька сніжинка. Вона була ніжною, прозорою, як чарівний кришталь, і дуже щасливою. “Яка я красива! Як багато в мене блискучих промінчиків!” – радісно думала вона, милуючись собою.
Сніжинка кружляла у хмарі, але раптом відчула, як легенький вітерець підхопив її. “Настав час подорожі!” – весело подумала сніжинка. Вона полетіла вниз, кружляючи, як маленька балерина.
Шлях був довгий, і сніжинка встигла роздивитися все навколо. Вона побачила зелені ялинки, що вже вбралися в тонкий білий покрив, і маленькі хатинки, де в вікнах теплими вогниками мерехтіли свічки.
Раптом сніжинка приземлилася на гілочку старого дерева. Воно було високим і міцним, з товстим корінням, яке захищало землю від зимового холоду. “Тут так затишно!” – подумала сніжинка, обіймаючи гілочку своїми промінчиками. Але вітер не заспокоївся. Він підійшов ближче і ніжно дмухнув.
“Пора летіти далі”, – прошепотів він.
Сніжинка піднялася в повітря і знову закружляла в танці. Вона летіла все нижче й нижче, аж поки не побачила маленьку дівчинку, яка стояла біля будинку. Дівчинка була вдягнена у тепленьку червону курточку і з цікавістю дивилася на небо.
Сніжинка впала прямо на її носик. Вона відчула, як тепло дівчинки торкнулося її крижаного тільця. Сніжинка не злякалася, а лише зраділа. “Я стану чистою краплинкою води і принесу тобі радість”, – подумала вона.
Дівчинка з усмішкою потерла носик і щасливо засміялася. Її очі блищали, як дві зірочки, а щічки стали рожевими від зимового морозу. Вона зайшла до дому, лягла у своє м’якеньке ліжечко, закрила очі й прошепотіла: “Це мій перший сніг…”
Небо надворі затягнулося пухнастими хмарами, і вітер заспівав свою тиху колискову для всіх малят.
“Солодких снів, малята. Хай ваші сни будуть такими ж ніжними, як перший сніг…” – прошепотів вітер, заколисуючи засніжений світ.
