Опис казки Лісова розбійниця
Казка про рисеня, яке гралося зі своїми друзями-зайчатами, але потім показало свою хижу природу й напало на них. На щастя, лісова кізочка врятувала зайчат і навчила їх бути обережними з риссю.
Мораль: Не всі, хто здаються друзями, дійсно ними є. Треба знати, хто є твоїм другом, а хто — ворогом. І не довіряти тим, хто може тебе зрадити.
Давайте читати казку Лісова розбійниця !
Жила собі в карпатському лісі рись. Вона була дуже гарна: мала шовковисте хутро, на вухах довгі китички. А очі — блискучі, зелені.
Вона росла разом із лісовими звірятами, лазила з білочками по деревах, плавала з рибками у воді. І всі ласкаво звали її рисеням.
Одного разу опівдні рисеня і зайченята гралися у квача. Вони по черзі ловили одне одного і весело сміялися.
— Раз, два, три — лови! — вигукнув найстарший зайчик, і всі звірята кинулися врозсип.
Рисеня пустилося доганяти одного, другого, але зайчата спритно виверталися і тікали.
— Не впіймаєш! Не впіймаєш! — лунало з усіх боків.
Рисеня розсердилося:
— Як це не впіймаю? Ще і як упіймаю, — і прудко кинулося в гущавину.
Там воно заховалося і затаїло подих. А що недалеко пролягла вузенька стежечка, то рисеня сподівалося, що його друзі повертатимуться саме нею.
Зайченята ж, побачивши, що їх ніхто не ловить, повернулися назад.
— А може, рисеня заблудилося? — подумали вуханчики і, вийшовши на стежинку, почали його кликати.
Рисеня сиділо тихенько й чекало.
Зайчата ще трохи погукали, а потім неквапом пустилися йти.
І тут рисеня блискавкою вихопилося зі своєї схованки й напало на зайчат.
Вишкіривши зуби, рисеня кинуло обох на землю.
— Це ти, рисенятко? — здивувалися зайчата. — Відпусти, боляче ж, ми так не граємося…
Але рисеня не слухало і, здавалося, не впізнавало друзів. У нього хижо блищали очі, і зайчатам стало не по собі.
Було б їм і зовсім непереливки, якби поблизу не проходила лісова кізочка. Побачивши, що зайчата в біді, — кинулася на допомогу.
Гострими рогами вона відкинула рисеня, аж те клубком покотилося по стежці.
Зайчата підвелися. З переляку в них трусилися лапки і тремтіли вушка.
— Ну хіба можна бути такими необачними? — докірливо мовила кізочка.
— Це — наш друг, — цокотячи зубами, сказали зайчата.
— Рись — не друг для зайчат. Це хижак. Вона полює і на вас, і на нас. І навіть на оленів і лосів.
Кізочка відвела зайченят до їх хатки. Відтоді братики остерігалися рисі і гралися лише з білочками та їжачками.
Кінець.
