Опис казки зайчик Побігайчик і котик Мурчик
Жило-було зайченя Побігайчик, щасливе в родині, але несподівана подія відібрала його сім’ю. Втративши рідних, він жив самотньо, аж зустрів котика Мурчика. Разом вони переживали пригоди та знайшли нову сім’ю в кішки Мурчика та її господаря.
Мораль: навіть у важкі моменти важливо шукати нові можливості і дружбу. Справжній дім і сім’я можуть з’явитися, коли ти відкритий для нових знайомств і готовий поділитися своєю любов’ю та турботою з іншими.
Давайте читати казку зайчик Побігайчик і котик Мурчик
Жило-було собі зайченя. Воно мешкало не в лісі, а в невеликому чагарнику. Зелений яворовий кущ був для нього й домівкою, і схованкою від сердитих собак, що час від часу гавкали десь поблизу. А густа тернина навколо робила його хатку непомітною для чужих очей і майже неприступною.
Зайченя жило саме. Зла пригода розлучила його із сім’єю.
А було це так.
Однієї днини зайченя разом із братиками й сестричками бавилося біля потічка, плигало й перекидалося. Усім було весело: гріло сонечко, повівав легенький вітерець, у небі радісно співав жайворонок.
Мама готувала обід. Татко мав ось-ось прийти і принести гостинець — червону морквочку. Зайченята ще ніколи не їли моркви й не знали, яка вона, але з татусевого вигляду зрозуміли, що це — ду-у-у-же смачні ласощі. Бо чого б тоді татко так задоволено заплющував очі і прицмокував язиком?
–А де ви, мої маленькі збитошники? — пролунав татків голос.
Побігайчик першим почув його й кинувся назустріч.
І тут — зовсім несподівано — щось оглушливо бабахнуло!
Побігайчик перелякано скрикнув: він побачив, як татко високо підстрибнув, перекинувся в повітрі й опустився в траву. А потім притиснув вуха до голови і прожогом кинувся в протилежний від Побігайчика бік.
Побігайчик чув, як заливається гавкотом собака, гупають чиїсь важкі кроки, як кличуть маму його братики й сестрички. Але зрушити з місця не міг і лежав, мовби прикипівши до землі.
… Нарешті все вщухло. Побігайчик отямився і почав розглядатися довкола. Поблизу нікого не було. Ні татка, ні мами, ні братиків, ні сестричок.
Побігайчик кинувся в один бік, у другий. Він кричав, плакав, але його ніхто не чув.
Тоді він пустився йти, куди очі дивляться. Так прибився до зелених кущів. Стомлений і заплаканий, заховався в густе плетиво яворового гілля і заснув.
Ще кілька днів Побігайчик сподівався, що всі знайдуться, і вони знову заживуть великою дружною сім’єю.
Аж якось уранці сорока, яка прилетіла з новинами, розповіла про хороброго зайця, який урятував свою сім’ю від мисливця і собаки. Побігайчик одразу зрозумів, що це — його татусь.
–Тітонько сороко, — наважився він подати голос, — а чи не знаєте ви, де зараз цей сміливець?
–Ні, не знаю, не знаю, голубчику!
–А може, знаєте, куди подалася його сім’я?
–Скре-ке-ке-ке, малий, я б і сама хотіла про це довідатися.
Побігайчик зітхнув. Що ж, подумав він, принаймі тепер знаю, що всі живі. А це — найголовніше.
І Побігайчик став жити сам. Він навчився знаходити їжу, побудував хатку, гарно причепурив її. А довкола посадив квіти — хай тішать очі і йому, і пташкам, що жили в гніздечках посеред зеленого листя. До квіток прилітали веселі бджілки по мед, навколо кружляли в таночку барвисті метелики.
Проте Побігайчик часто сумував, згадуючи рідну сім’ю.
… Якось зранку Побігайчик вертався від джерельця, з якого брав водичку. І тут перед своїм кущем на стежечці побачив, як хтось білий-білий лежить, скрутившись пухнастим клубочком.
–Ти хто такий? — здивовано запитав він.
–Я котик Мурчик. А ти хто?
–А я — зайчик Побігайчик. Чого тобі тут треба?
–Нічого. Я живу недалечко, от і пішов прогулятися, — відповів Мурчик. — А ти де живеш?
–Тут і живу, — не зовсім привітно відповів зайчик.
Але Мурчик мав такий лагідний голос, та й сам був невеличкий, як і Побігайчик, тому зайчик тут же заспокоївся.
Вони розговорилися і не помітили, як сонечко сягнуло полудня.
–Ой, — похопився Мурчик, — піду я, бо мама буде сваритися.
Зайчик посмутнів: йому шкода було прощатися з новим другом.
–А можна мені прийти до тебе завтра? — запитав Мурчик.
Зайчик аж засяяв від радості:
–Звичайно, друже!
Так вони потоваришували. Кожного дня Мурчик приходив до Побігайчика. Вони разом ходили по воду, поралися біля квітів, а потім гралися у квача.
Тітонька сорока спочатку недовірливо придивлялася до Мурчика, але скоро полагідніла. А чого ж: веде себе ґречно, до гнізд не лізе, пташенят не кривдить. Нехай приходить — зайченяті веселіше буде.
Якось Мурчик сказав:
–Ходімо до нас. Мама дуже хоче з тобою познайомитися.
Зайчик злякався:
–Я не піду. Там собаки. Вони гавкають!..
–Ет, — махнув хвостиком Мурчик, — нехай собі гавкають, скільки хочуть. Усі собаки прив’язані. На ланцюгу. І нас не дістануть. Не бійся.
Побігайчик зважився.
Він ішов услід за Мурчиком і намагався не думати про собак.
Нарешті вони підійшли до великого саду, з якого виднівся будинок під червоною покрівлею. На подвір’ї було гамірно. Хтось голосно сміявся. З вікна лилася музика. Собачого гавкоту чути не було. Але враз пролунало протяжне «ку-ку-рі-ку-у-у!» і хтось гучно залопотів крилами.
Зайчик присів. У нього схвильовано забилося серце.
–Я далі не піду, — прошепотів він.
–Чого ти, ходімо! — тягнув його Мурчик. — Покладися на мене.
Ледве переступаючи ногами, Побігайчик поплівся за другом.
–Мамо! Мамусю! — загукав Мурчик — Дивися, хто до нас прийшов!
Перед Побігайчиком з’явилася велика біла кішка — Мурчикова мама. Вона була така гарна, усміхнена і привітна, що Побігайчиків страх умить кудись щез.
Він чемно вклонився і привітався.
–Який вихований у тебе друг! — сказала Мурчикова мама. — Ну, ходімо до нашого дому, я вас почастую чимось добреньким.
… Ой, якими смачними були й білий хлібчик, і молоко, і картопелька!..
Зайчик ще ніколи такого не куштував.
А наприкінці обіду Мурчикова мама принесла ще одну страву.
–Це — морква, — сказала вона. — Знаю, що зайчики її дуже люблять.
Побігайчик умить посмутнів: він згадав татка, маму — і сльози рясно закапали з його очей.
–Що з тобою? — перелякалися Мурчик і його мама. — Чого ти плачеш?Хлипаючи, Побігайчик розповів обом сумну історію свого життя.
Мурчикова мама витерла йому сльози, лагідно пригорнула до себе і сказала:
–У мене є синок, Мурчик, а ти будеш його братиком. Хочеш?
Побігайчик лише тріпнув вушками, бо від щастя не міг мовити і слова.
Відтоді вони стали нерозлучними.
А одного разу Мурчикова мама повела Побігайчика на город.
–Оце, — сказала вона, — бурячок, це капусточка. А ось — рядочок моркви. Коли хочеш, можеш доглядати за ними, а восени — збереш урожай.
Звичайно, Побігайчик погодився. Він завзято полов і поливав свою грядку, пильнував, щоб ніякі шкідники не нищили городину, і тихо тішився, адже знайшов добрих і вірних друзів, які стали йому сім’єю.
А Мурчик із мамою пишалися, що Побігайчик такий тямущий і працьовитий.
Кінець.
