Колись у маленькому селі жило безліч птахів, але найпишнішим з них був Павич на ім’я Лук’ян. Його хвіст був справжнім дивом: переливався всіма барвами веселки, а кожна пір’їнка сяяла, немов дорогоцінний камінь. Лук’ян дуже пишався своїм виглядом і часто вихвалявся перед іншими птахами.
Одного дня до села прилетів Журавель на ім’я Тихон. Він мав просте сіре пір’я, але широкі та міцні крила. Тихон літав над луками, річками й лісами, спокійно насолоджуючись свободою.
Побачивши Журавля, Лук’ян випростав свій хвіст і гордо заявив:
— Подивись на мене, Тихоне! Я найкрасивіший птах у світі. Мій хвіст сяє, немов сонце після дощу. А ти… — Павич скривився. — Твоє пір’я схоже на старий мішок із борошном.
Тихон лагідно посміхнувся:
— Так, Лук’яне, ти дуже гарний. Але краса — не все, що потрібно в житті.
— Не все? — обурився Павич. — Ти просто заздрісний, бо не маєш такого хвоста, як у мене! Хоча це й не дивно — хто б не заздрив такій розкоші?
— А чи можеш ти літати? — запитав Журавель і розкрив свої широкі крила.
— Літати? Навіщо мені літати? Я й так найкращий! — похитав головою Павич.
— Тоді дивись, — сказав Тихон і змахнув крилами. Він легко піднявся в небо, здійнявшись вище й вище, поки не зник у блакиті. Лук’ян залишився стояти серед інших птахів у дворі, розгублено махаючи своїм важким хвостом.
Коли Тихон повернувся, Павич запитав із легким докором:
— І що в цьому особливого? Я ж тут, на землі, можу дивувати всіх своїм виглядом.
— Можливо, — відповів Журавель, опускаючись на траву. — Але моя сила в тому, що я можу подорожувати, бачити світи і знаходити нові можливості. Краса, Лук’яне, чудова, але свобода та вміння бути корисним важать набагато більше.
З того дня Павич більше не хизувався своєю зовнішністю. Він почав спостерігати за іншими птахами, вчитися у них і навіть трохи більше цінувати те, що має.
Кінець.
Мораль: краса привертає увагу, але справжня цінність у тому, що ти можеш робити для себе й інших.
За основу цієї казки взята байка Езопа “Павич і Журавель”
