Жив собі у лісі маленький зайчик на ім’я Вухастик. Всі знали його за довгі вушка і добру вдачу. Але найбільше Вухастик любив свою морквину. Це була не звичайна морквинка – вона була найсмачніша і найсолодша з усіх, які він колись куштував. Завжди носив її з собою в рюкзачку, щоб перекусити, коли стане голодний.
Одного ранку Вухастик вирушив на прогулянку по лісу, щоб подивитися на осінні кольори. Він бігав між деревами, стрибав через калюжі і просто насолоджувався чудовим днем. Раптом зайчик зголоднів. Але не зміг знайти морквину! Він почав нервувати і шукати її всюди: під деревами, у траві, навіть спробував згадати, чи не залишив її вдома. Але морквинки не було ніде!
— Ой-ой-ой! Що ж тепер робити? — забідкався Вухастик. — Як же я міг загубити свою найулюбленішу морквинку?
Зайчик був дуже засмучений. Він продовжив бігати лісом, запитуючи у всіх звірів:
— Їжачку, ти не бачив мою морквину? — питав він.
— Ні, не бачив, Вухастику, — відповів їжачок, покачавши головою.
— Білочко, ти часом не знаходила мою морквину? — запитав зайчик у білочки, що гризла горішки.
— На жаль, ні, не бачила, — відповіла білочка, підстрибаючи на гілці.
Вухастик вже зовсім зневірився і мало не заплакав. Але раптом йому спало на думку:
— Стривай, а може, я залишив її у своєму рюкзачку?
Вухастик швидко сів на пеньочок, відкрив рюкзак і почав уважно його оглядати. І ось вона! Його улюблена морквина лежала на самому дні рюкзака, акуратно загорнута у серветку.
— Ой, який же я розсіяний! — вигукнув Вухастик, усміхаючись. — Вона весь час була зі мною!
Він був дуже радий, що морквинка знайшлася, але ще більше він зрозумів, що треба бути уважнішим і запам’ятовувати, куди кладеш свої улюблені речі.
Відтоді зайчик завжди стежив за своїми речами і більше ніколи не губив морквинку. І коли друзі запитували, як йому вдалося так швидко знайти втрату, Вухастик із посмішкою відповідав:
— Просто треба бути уважним і не поспішати!
Ось так Вухастик навчився цінувати порядок і уважність, а його морквинка завжди була поруч.
Кінець.
