Під городом Муромом, у бідній родині, був у батька та матері син Ілля. Батько й мати в ліс ходили, дрова рубали, обробляли землю, хліб сіяли та й годували сина, бо він був слабий на ноги. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг ходити, нічого не міг робити.
Одного разу, як були батько й мати на роботі, а Ілля лежав на печі, прийшли три дідусі й гукають:
— Іллюшко, Іллюшко, відчини двері! Він каже:
— Як же я вам відчиню, я слабий на ноги, я не можу встати!
— Устанеш, устанеш, ану понатужся, Іллюшко, ану встань!
Ілля понатужився та як махнув ногами, так і зіскочив із печі додолу. Зразу пішов, одчинив двері, дідусі увійшли та й кажуть:
— Ну, Ілля, довго ти хворів. А тепер радітимеш, і тато й мама радітимуть, бо будеш ти здоровий і сильний богатир.
Подали вони йому кухоль води.
— Ось випий цей кухоль води, і тоді почуєш, що буде з тобою. Ну, що тепер почуваєш?
— Почуваю велику силу в собі.
— Добре, ковтни ще раз!
Він перехилив, ковтнув ще раз тої води.
— Ану, що тепер почуваєш?
— Таку силу, — каже, — почуваю, що коли б у сиру землю встромити кільце, то я взявся б за те кільце та всю землю і перекинув би!
— Гаразд, — вони кажуть, — отож тепер, Іллюшко, ти своєю силою не хвастайся і не кажи про неї нікому, а роби так, щоб раділи твої батьки. Злого нікому не роби, а роби тільки добро.
У той час на руську землю напали татари. І пішов Ілля Муромець захищати руську землю від татар.
Підійшли татари до города Казані, оточили її. А Ілля Муромець теж наспів туди, вирвав дуба та як почав колотити ті війська татарські. Розбив усе військо, тільки три богатирі зосталися. Він підійшов до них і сказав:
— Ідіть у своє царство татарське й закажіть усім, щоби більш ніколи на руську землю не приходили. Бо на руській землі появився богатир Ілля Муромець, який усіх поб’є.
Пішли ті собі у своє царство, а Ілля Муромець зайшов у місто. Люди всі по хатах поховалися, тремтять і плачуть.
— Чого ж ви плачете, люди добрі? — питає Ілля Муромець.
— Та як же нам не плакати, коли навколо города татари стоять, усіх нас повбивають!
— Де ті татари? Нема ніяких татар, підіть подивіться.
Вони вийшли за браму, подивилися — нема нікого, наче й не було. Почали тут усі радіти, веселитися, Іллі Муромцю дякувати та прохати, щоб він із ними залишився.
А він сказав:
— Ні! Я вас визволив, піду тепер інших визволяти, бо татари й далі пішли. А ви вже не бійтеся нікого, працюйте й живіть собі, як раніше жили, до вас ніхто більше не прийде.
Сів Ілля Муромець на коня і поїхав. Узяв путь просто на Київ. А на Київ їхати треба було манівцями, тому що на прямій дорозі сидів сильний і страшний розбійник — Соловей-розбійник. Там ні птиця не пролітала, ані звір не пробігав, жоден богатир не проїздив — Соловей-розбійник усіх побивав.
Та Ілля Муромець не побоявся, поїхав прямою дорогою повз той ліс, де Соловей-розбійник сидів. А сидів він на трьох дубах, на дев’яти гілках. Зробив собі там гніздо, щоб йому видно було по всьому лісу. Як тільки хто їде — він одразу засвистить по-солов’їному, аж листя з дерев падає. А як зареве по-звіриному, так і дерево ламається, а хто іде живий — падає на землю і вмирає.
От як помітив Соловей-розбійник, що Ілля Муромець їде, як засвистить по-солов’їному — листя посипалось. Як зареве по-звіриному — під Іллею кінь на коліна впав.
Ілля Муромець штовхонув свого коня і каже:
— Вставай, бо віддам тебе вовкам, якщо ти злякався Солов’я-розбійника.
Схопився кінь на рівні ноги, поїхав Ілля Муромець далі. А Соловей-розбійник як побачив, як зіскочив із дуба, та — до нього!.. Та
Ілля Муромець націлився з лука й пустив стрілу прямо в нього. Впав Соловей-розбійник на землю. Ілля Муромець підскочив до нього, бачить — ще живий… Узяв тоді Ілля від свого сідла стремена — ремені міцні, зв’язав Солов’ю-розбійнику руки, зв’язав ноги, прив’язав до сідла, сів і їде прямо до Солов’я-розбійника у двір.
А Соловей-розбійник мав дочку, дочку-богатирку. Як побачила та богатирка, що їде Ілля Муромець, а батько її прив’язаний до сідла, схопила вона залізну дошку в дев’яносто пудів та й кинула просто в Іллю Муромця, щоб його вбити.
Та Ілля Муромець як ударив плечем у ту дошку, вона відскочила, назад полетіла, прямо в богатирку!.. Вона так і покотилася.»
Вибігла тут і жінка Солов’я-розбійника, побачила все й почала просити:
— Бери який хоч викуп, золотом або сріблом, тільки залиши мені чоловіка живим.
Він каже їй на те:
— Ні, не можу я його живим лишити. Стільки він людей загубив, стільки дітей осиротив, щоб я тепер його помилував?! Мені золота-срібла не треба, я не багатіти їду, а людей захищати.
Повернув коня і поїхав до Києва.
У Києві княжив тоді князь Володимир. Саме на той час сидів князь зі своїми богатирями за столами, мед-пиво пили, бенкетували. Як приїхав Ілля Муромець, увійшов до княжого палацу та оголосив, хто він та звідкіля, князь його й питає:
— Якою ж ти дорогою їхав до нас?
— Я їхав, — каже Ілля Муромець, — прямоїжджою дорогою.
Усі богатирі посхоплювалися з місць, а найвидатніший із них був там Альоша Попович. Схопився і він також і каже:
— Не може того бути, князю, то він бреше. Хіба ж можна проїхати прямоїжджою дорогою? Адже там Соловей-розбійник сидить, там ні птиця не пролітає, ані звір не пробігає.
— Бач який із тебе богатир, — каже Ілля Муромець, — ти Солов’я-розбійника боїшся? Ану, — каже, — ходім, я вам покажу, де ваш Соловей-розбійник.
Вийшли всі з палацу: і князь, і княгиня, і богатирі. Показав їм Ілля Муромець:
— Ось ваш Соловей-розбійник!
Вони як глянули, — а той до сідла прив’язаний! Ото й видко всім, що Ілля Муромець — справжній богатир.
Тоді князь Володимир каже:
— Ану, розбійнику, засвищи по-солов’їному, зареви по-звіриному!
А Соловей-розбійник відповідає:
— Не ти мене взяв у полон, не тобі й наказувати мені! Нехай мені накаже той, хто полонив мене.
Князь Володимир і каже:
— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
А Ілля Муромець на те:
— Станьте коло мене, князю та княгине, я вас буркою накрию, щоби перетинки у вухах не полопались, як він свистітиме.
А Солов’ю-розбійнику наказує:
— Ану, засвищи ще раз, Соловей-розбійник, по-солов’їному!
Розбійник як засвистів — листя посипалося з дерев і всі богатирі, що тут були, попадали й рачки повтікали. А тоді ще заревів розбійник по-звіриному, так усе живе полягло, тільки один Ілля Муромець та князь із княгинею в нього під буркою втрималися.
— Отакі ви богатирі! — каже Ілля Муромець. — Від розбійника тікаєте?! А я ж не тікав і його переміг!
Солов’я-розбійника покарали на смерть за всі його злочинства, а Ілля-Муромець зостався жити в князя Володимира.
Та не злюбили Іллю інші богатирі за те, що він перед ними вихвалявся, а з них сміявся. Недаремно казали Іллі ті старики, що водою його напували, сили йому додавали, щоб не хвастався він силою, не говорив про неї нікому, а робив мовчки добро людям. Тепер з отих хвастощів і прийшла біда.
Не злюбили Іллю Муромця інші богатирі й почали на нього наклеп зводити, наговорювати князеві, нібито Ілля хвалиться князя скинути й самому на його місце стати. Повірив їм князь і посадив Іллю Муромця у в’язницю. Та ще й наказав не давати йому їсти три роки — хай, мовляв, там і загине.
А дочка князя Володимира, щоб ніхто не знав, потайки носила Іллі їсти. Сидить він у в’язниці, їсть, п’є, сили не втрачає, а князь гадає, що він давно вже помер.
Проминуло три роки. Коли це один татарський цар — богатир, що звався цар Калін, присилає до князя гінця з листом, а в тому листі написано: «Я татарський цар Калін. Хочу я забрати твою Київщину. І коли ти мені добровільно не віддаси свого князівства, то я прийду з військом, завоюю тебе й заберу тебе з твоєю княгинею в неволю».
Прочитав князь Володимир того листа, перелякався. Покликав жінку та дочку:
— Що нам робити?! Як врятуватися?!
А дочка й каже:
— Ану, приведіть сюди Іллю Муромця!
— Та чи ти здуріла? — каже князь. — Три роки він голодний сидить, давно вже помер, мабуть.
— Ану, накажіть піти по нього! Може, він ще живий.
Послухався батько дочки, послав прислужників.
Прийшли вони до в’язниці, відімкнули, — а Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.
Повернулися вони до князя, кажуть:
— Живий Ілля Муромець, наче нічого й не було з ним.
— Ану, гайда! — притьмом побіг князь сам до в’язниці, усі двері повідмикав, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Прости мене, Іллюшко, що я на тебе гнівався і до в’язниці посадив! Прости мене й визволяй нас тепер із біди!
— Ні, — каже Ілля Муромець, — ти хотів мене голодом заморити, а тепер хочеш, щоб я йшов визволяти тебе? Не буде цього!
Послав князь княгиню. Прийшла вона, просила, благала, та він однаково відмовляється:
— Ні, не стану я вас захищати!
Пішла й дочка.
Побачив її Ілля Муромець і каже:
— Ти мене годувала, від смерті врятувала, ради тебе піду я руську землю захищати! Хай тобі за це тато й мама подякують.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов із Каліном-царем воювати!
Розбив він усе Калінове військо, тільки й залишився сам цар Калін, здоровий, могутній богатир. Почав він з Іллею боротися. Бились, бились, три доби бились. Ось уже цар Калін став перемагати, кинув Іллю об землю, коліном натиснув, кинджала витяг.
— Можу я, — каже, — тебе зараз вбити, та ще зоставлю живим. Є в мене три дочки, три красуні, вибирай, яку хочеш, бери за себе заміж. Житимеш у мене, мене захищатимеш. Нащо тобі отой руський князь здався, що так із тебе познущався?
А Ілля Муромець у цю мить пригадав: ті старики, що колись його водою напували, казали таке: «Ти від руської землі силу матимеш. Скільки на землі лежатимеш, стільки сили набиратимешся». От цар Калін його до землі притискає, а Ілля лежить собі й думає: «Гай-гай, притискай, притискай!» Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому: «Якщо не схочеш мою дочку за себе взяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля лежить спокійно й відчуває, що силу має! Лежав-лежав, а тоді захопив ногами царя Каліна та як підкине вгору!.. Підлетів Калін аж під хмари та як гепнувся знову на землю. А Ілля Муромець ухопив його за ноги та й ну колошматити ним ті війська, що не були ще добиті.
Отак і розбив він усі війська татарські з їхнім царем Каліном. А тоді повернувся назад у Київ, узяв Володимирову дочку заміж і живе собі, поживає, лиха не знає.
