Казка Чарівна-жаба

Опис казки Чарівна-жаба

Казка про молодого царя, який хотів одружитися на прекрасній дівчині, але не міг знайти її серед усіх наречених. Він зустрів чарівну-жабу, яка обіцяла йому показати свою справжню подобу, якщо він виконає три її бажання. Цар виконав усі бажання жаби, але вона не змінила свою подобу. Він розсердився і кинув жабу об стіну. Тоді жаба перетворилася на прекрасну дівчину, яку він шукав. Вона розповіла йому, що була зачарована злою чаклункою і тільки любов царя могла її розчарувати.

Мораль казки Чарівна-жаба

Не треба судити людей за зовнішність і не втрачати надії на щастя. Треба бути вірним і добрим до тих, кого любиш. Треба довіряти своєму серцю і слухати свої почуття.

Погляньте в чарівний світ казок!

Запрошуємо вас у чарівний світ українських народних казок для дітей, які тепер доступні онлайн! Ці захоплюючі та пізнавальні казки надихнуть малечу перед сном і спонукатимуть їх до читання.

Вони вкрай зачарують дітей своїм світом фантазії та пропонуватимуть цінні життєві уроки. Відчиніть двері до цього світу, де вас чекають веселі персонажі, мудрі леви, царівна-жаба та багато інших захоплюючих історій. Зануртесь у світ казок, насолоджуйтесь їх чарівними мелодіями та навчіться цінним життєвим урокам, коли казки розповідатимуть незабутні пригоди українською мовою.

Приготуйтесь до магічних нічних подорожей, де казки оживають і відкривають двері до неймовірних світів!

Давайте читати казку Чарівна-жаба!

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту, – такі парубки стали, що ні здумати, ні згадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ, – час їм женитися.

Цар порадився гарненько з царицею, покликав синів та й каже:

– Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ, – час уже вам подружжя шукати.

– Час, – кажуть, – таточку, час!

– Забирайте ж, – каже, – діти сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.

От вони повиходили, понатягали луки – та й ну стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя тамтешнього в садочку. Царівна на той час проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться:

– Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!

– Не віддавай же, – каже цар, – її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!

Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку.

– Не дам, – каже, – цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.

– Я, – каже царенко, – тебе візьму.

Намовились. Поїхав він.

Середульший царенко стрельнув – звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у князівський двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька:

– Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!

– Не віддавай же її, – каже князь, – нікому, тільки Хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.

От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і так. І тоді цей царенко каже:

– Я тебе візьму.

Погодились. Поїхав.

Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко, – його звали Іваном-царенком, – як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить:

– Верни мою стрілку!

– Не дам я, – каже жаба, – цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.

Іван-царенко подумав: «Як-таки його зелену жабу за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи.

От уже їм час до батька йти, казати: хто яку собі молоду найшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді! А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них:

– Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток понаходили?

От старший каже:

– Я, татку, знайшов царівну.

Підстарший каже:

– Я – князівну.

А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!..

– А ти чого, Іван-царенку, плачеш?

– Як же, – каже, – мені не плакати, що у братів жінки як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня?

– Бери, – каже цар, – така вже, видно, твоя доля!

От і одружилися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. Одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав дізнатися, яка з невісток уміє краще рушники ткати.

Загадує синам: «Щоб на завтра, на ранок, жінки ваші рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?»

Іван-царенко йде додому та й плаче, – а жаба вилізла назустріч, питає:

– Іване-царенку, чого ти плачеш?

– Та як же мені не плакати: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала.

– Не плач! Усе гаразд буде. Лягай та спи!

Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана- царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була.

Прокидається Іван-царенко, – аж такий рушник, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушник дуже. Тих же невісток рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабин в себе в кімнаті почепив.

От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакав:

– Іване-царенку, чого ти плачеш?

– Як же мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!

– Не плач, напечемо! Лягай та спи!

Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. А жаба це помітила. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім полізла на піч, пробила дірку, вилита туди, – гречаники так і розшіивлиеь по черені«. Ті невістки швидше додому та й собі так робити.

Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А жаба, як ті пішли, кожушок – з себе зняла, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці.

Вона їм загадала, щоб до світу були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Вона взяла, положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як і була.

Іван-царенко прокидається, бачить – біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому так уже подякував. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати.

От знов загадав цар своїм синам:

– Щоб у такий і такий день були до мене з жінками на бенкет.

Старші брати радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:

– Іване-царенку, чого ти плачеш?

– Як же мені не плакати, що батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?

– Не плач, – каже, – лягай та спи, якось поїдемо.

Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет. Іван-царенко знову зажурився.

– Не журись, Іване-царенку, – каже йому жаба, – їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає, – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як загримить, – то вже їде.

Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати з своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих…

Брати стали з нього сміятися:

– Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…

– Не смійтесь, – каже, – потім приїде…

Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже:

– Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!

Брати сміються з нього.

– Чи ти, – кажуть, – здурів, що таке торочиш?

Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже:

– Це моя жіночка в дороге убрання прибирається!

Брати тільки плечима здвигають: був брат такий, як і треба, а то й здурів;

Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:

– Оце ж уже моя голубонька їде!

Тут приїхав під рундук берлин, запряжений шістьома кіньми. Коні – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна. Зайшла до хати – наче зірниця зійшла!

Посідали обідати. І цар, і цариця, і обидва старші брати не надивляться на неї: така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають. То вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав, ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав.

Пообідали, вийшли на подвір’я. Почали музики грати. Батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно!

Раптом махнула правим рукавцем, що шматочки кидала, – став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт хо-дить: догори йде – пісні співав, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі дивуються тим дивам, як малі діти.

Потанцювала вона, сіла спочивати. І ті невістки пішли у танець. Танцюють, та як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб. Махнули лівим – цареві очі позабризкували.

– Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!

Вони й перестали. Посідали на призьбі всі. Музика грає, двораки царські вже танцюють.

А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується: як з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш!

Наказав дати собі коня, махнув додому довідатися, де вона все те понабирала. Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить, – аж там лежить жаб’ячий тулубець.

У грубі топилося, – він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя, – саме поспів на вечерю.

Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їздились. Поїхав і Іван-царенко з своєю жінкою.

Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася, – аж кожушка й нема… Шукала-шукала…

– Чи ти, – питає, – Івану-царенку, не бачив моєї одежі?

– Якої?

– Тут, – каже, – я кожушок скинула.

– Я, – каже Іван-царенко, – спалив!

– Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б вічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки…

Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала.

А тоді каже:

– Прощавай. Шукай мене в тридесятім царстві, у Баби Яги, костяної ноги!

Махнула рученьками – перекинулась зозулею. Вікно було відчинене – полинула…

Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече, – пішов шукати.

Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, блідий, і питає:

– Здоров, Іване-царенку! Куди йдеш?

– Іду, – каже, – дідусю, світ за очі шукати своєї жінки: вона десь у тридесятім царстві, у Баби Яги, костяної ноги. Іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?

– Чому, – каже, – не знати? Знаю.

– Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!

– Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи – не потрапиш!

– Потраплю не потраплю, скажіть: я вам увесь вік дякуватиму!

– Ну, коли вже, – каже, – тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до Баби Яги, костяної ноги.

Іван-царенко подякував за клубочок, узяв пустив. Клубочок покотився, а він пішов.

Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. А тут йому назустріч ведмідь. Іван- царенко наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів уже стріляти. Ведмідь йому й каже:

– Іване-царенку, не бий мене: я тобі у великій пригоді стану!

Він і пожалів його – не вбив.

Іде далі, вийшов на край лісу, – сидить сокіл на дереві. Іван-царенко наложив мідяну стрілу на стрібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже:

– Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану.

Він пожалів і його – не вбив.

Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним та й дійшов до синього моря. І бачить: на березі лежить щука забута, без води пропадав на сонці. Він хотів її взяти з’їсти, а вона і просить:

– Іване-Царенку, не їж мене, кинь краще в море, я тобі за те у великій пригоді стану!

Він її вкинув у море, пішов далі.

От і зайшов він у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить Баба Яга, костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала.

– Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі прийшов, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш?

– Ні, – каже, – бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену.

– Знаю, знаю! – каже Баба Яга.

– Де ж вона, бабусю? Скажіть мені!

– У мого братика за наймичку служить.

От він і став просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже:

– Є на морі острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не трапилося: ти жінку свою як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею не оглядаючись.

Подякував він Бабі Язі та й пішов. Далеко, та треба йти.

Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видко; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука:

– Іване-царенку, чого ти журишся?

– Так, – каже, – і так: на морі є острів, та ніяк не можу дістатись.

– Не журись! – каже.

Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, поручні золоті, а поміст склом настелений, – як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та дійшов аж на острів.

Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царевич ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче.

А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. Сів він на піску та й зажурився.

«Пропав!» – думає. Тут де не взявся сокіл, несе зайця вбитого. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік та з’їв.

Наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом, а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь.

– Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш?

– Хочу, – каже, – як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом.

– Я тобі поможу!

Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби-довговіки вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився, – пішов, напився води, як зачав ламати!.. От-от стежечку проламає. Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу. Пішов Іван- царенко.

Пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні, – нема нікого. Відчинив другі, срібні – і там нема нікого; як відчинив треті – золоті, – аж там, за золотими дверима, сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно. Як побачила Івана-царенка, так і впала йому на шию:

– Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи-небагато, – може б, ти мене більше й не побачив ніколи….

Аж плаче з радощів! А він-то вже не знав: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися, вона перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли.

Прилетіли в його царство. Вона перекинулась знов людиною й каже:

– Це батько мій нерідний віддав мене зміюці аж на три роки на послуги. Коли б не ти – зовсім би не відпустили.

Прийшли додому та стали гарно собі жити.

Кінець.

Перевірте чи запамʼятала дитина казку Чарівна-жаба. Задайте їй кілька запитань!

  1. Як цар дізнався про існування прекрасної дівчини?
    • А) Побачив її у сні
    • Б) Побачив її у дзеркалі
    • В) Побачив її у картині
    • Г) Побачив її у водоймі
    • Вірна відповідь: Б) Побачив її у дзеркалі
  2. Яким було перше бажання чарівної-жаби?
    • А) Поцілувати її
    • Б) Погратися з нею
    • В) Покормити її
    • Г) Поговорити з нею
    • Вірна відповідь: В) Покормити її
  3. Що зробив цар, коли жаба не змінила свою подобу?
    • А) Заплакав
    • Б) Засміявся
    • В) Злякався
    • Г) Розсердився
    • Вірна відповідь: Г) Розсердився

Вам сподобалося?

Натисніть на зірочку, щоб оцінити!

Середня оцінка: 3.3 / 5. Кількість голосів: 3

Голосів поки немає! Будьте першими, хто поставить оцінку!

Навігація по записам:

Поділіться або збережіть собі цей запис: