Було це тоді, як раки вміли свистати.
Жили дід та баба, а в них було три доньки — одна краща за іншу. Якось баба сказала найстаршій:
— Ану, візьми коновку та принеси води.
Дочка взяла коновку, зачерпнула з кринички води й хотіла вже йти, але рак-неборак — хап за коновку й не пускає. Дівчина в крик:
— Пусти мене, раче-небораче!
— Не пущу мусиш бути моєю жінкою.
— Ніколи у світі не буду я жінкою клишоногого рака!
І рак-неборак потягнув її у воду.
Баба чекала-чекала старшої доньки, а потім каже середущій:
— Старша десь пропала. Візьми другу коновку та принеси води, бо треба обід варити.
Середуща пішла. Зачерпнула води, але не встигла витягнути, бо рак-неборак — хап за коновку й не пускає.
— Пусти мене, раче-небораче, бо мама буде сварити. Обід треба варити.
— Як підеш за мене, то пущу…
— Ні, я вийду за гарного хлопця, а не за якогось кривоногого рака!
Рак-неборак — сіп її, і дівчина впала в криницю.
Баба вже розсердилася:
— Ач, які вони ледащиці! Видно, там заснули.
Найменша дочка й каже:
— Я піду, мамо, і принесу води.
— Іди, але не сиди там довго.
Пішла менша дочка до криниці, зачерпнула води. А рак-неборак схопив за коновку й не відпускає. Дівчина закричала:
— Ти що, сказився! Ану відпусти, бо мені тут ніколи сидіти!
Рак-неборак відповів:
— Як підеш за мене — відпущу, а як ні — то ні.
— За тебе? А ти будеш мене вірно любити?
— Буду, дівчино!
— Добре. Я вийду за тебе, але скажи, де мої сестри.
— Он вони на толоці рвуть собі косиці.
Дівчина глянула туди — а сестри справді на толоці збирають квіточки.
— Коли приїхати сватати? — спитав рак-неборак.
— У неділю. Наготуємось і будемо чекати.
Молодша донька забрала сестер і пішла додому. Покликала маму і сказала їй на вухо:
— Рак-неборак прийде мене сватати. Я обіцяла стати його жінкою.
— Хай приходить, — відповіла мати.
Настала неділя. На вулиці зібралися люди, бо хотіли побачити, як рак-неборак буде танцювати. Ще такого не було! Чекають-чекають, а жениха нема. Почали вони сміятися:
— У рака-неборака криві ноги. Та ще він задкує — пішов, певно, у другий бік.
Аж раптом земля загуділа і з’явилися парубки на конях. Перед ними на білому коні їхав пишно вбраний красень.
Зраділа тоді молодша донька.
Зліз із білого коня парубок, зайшли вони в хату й посідали за столи. Та й засватали найменшу дочку. А потому молодий і каже нареченій:
— Я маю бути раком іще один рік і три місяці. Чи будеш ти мене чекати так довго?
Молода відповіла:
— Так, буду чекати.
Сів тоді молодий на коня — і тільки курява за ним знялася.
Рак-неборак не забував своєї жінки. Кожного вечора приповзав він до хати, скидав із себе шкаралупу і ставав людиною. Жінка не могла ним натішитися. Але одного разу він сказав:
— Я, жінко, трохи засну, а ти слухай. Як під вікном рак три рази свисне, то розбуди мене…
— Поспи, чоловіче, я буду добре пильнувати.
Жінка не спала — прислухалася до кожного шерхоту. Раптом почула свист. Почав її сон морити, але вона не піддавалася. Минуло трохи часу — хтось свиснув два рази. А жінку ще більше хилить до сну. Поклала вона голову на подушку, біля чоловіка, та й заснула. А коли під вікном хтось свиснув три рази — жінка не почула.
Уже й сонце зійшло, пташки заспівали. Чоловік прокинувся, убрався в шкаралупу і сказав:
— Що ж ти наробила? Тепер шукай мене по світу — може, знайдеш.
Поповз рак-неборак до кринички, пірнув у воду й більше не приходив.
Засумувала молодиця. А одного дня і каже своїй матері:
— Злагодьте мені, мамо, торбину з харчами — піду я шукати свого чоловіка.
Зібралася жінка в дорогу, попрощалася і пішла світ за очі. Ішла один день, другий… Цілий місяць ішла й питала, чи хто бачив її чоловіка, але ніхто його не бачив. Якось серед широкого поля зустріла вона старого-престарого діда. Розповіла йому про свою біду й попросила поради.
А дід відповів:
— Це може сказати лише Місяць. Він уночі дивиться на землю і знає, де що діється.
— Я його спитаю! — каже молодиця.
— Та він тобі нічого не скаже. Треба спитати його матір.
— А де її знайти?
— Підеш цією стежкою до Синьої гори. На тій горі є хатина. Там і живе Місяцева мати.
Пішла жінка до Синьої гори, стала під хатою і стукає в шибку.
— Хто там?
— Це я, прийшла до матері Місяця просити допомоги.
Двері відчинилися. Молодиця увійшла й поцілувала господині руку. А сльоза, що впала на руку старої, запекла вогнем. І мати Місяця сказала:
— Ой, видно, у тебе, молодице, велике горе.
Вона все розповіла.
— Добре, жіночко, — мовила мати місяця. — На ранок син повернеться додому, і я запитаю його про твого чоловіка.
Дала вона жінці повечеряти і сховала на ніч — накрила коритом під лавкою.
Коли розвидніло, прийшов Місяць додому. Переступив поріг і каже:
— Мамо, а чому тут людським духом пахне?
— То тобі здається, сину. Мабуть, набрався по світу.
Місяць поїв та й лягає спати. А мати питає:
— Ти бачив, сину, жінку рака-неборака? Вона, бідна, блукає по світу й шукає свого чоловіка. Чи знаєш, де він?
— Не знаю, мамо. Жінку може понести до нього хіба тільки Вітер.
Місяць заснув, а його мати підняла корито й каже до жінки:
— Підеш, молодичко, до матері Вітру. Стара Вітриха — добра жінка й тобі допоможе. Вона живе на другій горі.
Прийшла молодиця до матері Вітру. Поклонилася низенько і припала до її руки. А коли цілувала, то упала сльоза й обпекла господині руку.
— Ой, видно, молодице, у тебе на серці якийсь великий біль.
Жінка розповіла про свою тугу. Вітриха зітхнула. Накрила молодицю під лавою коритом і стала чекати свого сина Вітра. Довго його не було — десь блукав світом. Як набігався і охляв, привіявся додому. Сів він за стіл, а мати й каже:
— Бідна жінка рака-неборака залишилася одна. Ходить по світу й шукає свого чоловіка, та ніяк не може знайти. Ти не знаєш, де він може бути?
— Знаю, мамо. Якби молодиця була десь поблизу, то я б її поніс до рака-неборака.
— Вона — осьдечки!
І стара Вітриха підняла корито.
Молодиця поклонилася Вітрові. Той закінчив вечеряти і сказав:
— Виходь на подвір’я і сідай мені на плечі.
Сіла молодиця Вітрові на плечі та й полетіли вони. Летіли, летіли й нарешті долетіли до високого замку.
А рак-неборак повзав у саду який був обгороджений залізним парканом. Молодиця кинулася до нього й заплакала… Рак-неборак обійняв її і теж заплакав від радості.
У тому золотому замку царював старий змій. Коли він усе те побачив із вікна, то тріснув від люті. Тоді рак-неборак назавжди зробився чоловіком. Поселився він із жінкою в золотому замку, і там вони довго жили-поживали, ніякого лиха не знали.
