Як злі сили хотіли вкрасти Різдво
Жило собі в маленькому селі на околиці лісу брат із сестрою — Петрусь та Ганнуся. Вони завжди з нетерпінням чекали Різдва, бо це було їхнє найулюбленіше свято. У хаті пахло медом, кутею та запашним різдвяним хлібом, а ялинка, прикрашена іграшками, які діти власноруч робили, сяяла у кутку.
Але цього року щось було не так. За кілька днів до Різдва на небі почали збиратися дивні темні хмари, хоча сніг мав іти безперервно. Вночі діти почули шепіт за вікном:
– Ми вкрадемо їхнє Різдво! Вони будуть жити в темряві – чулося звідкись із лісу.
Ганнуся схопила брата за руку.
– Петрусю, ти це чув?
– Так, Ганнусю, – прошепотів хлопець. – Але хто це?
Вони вирішили розповісти про це дідусеві Миколі, який жив у сусідній хатині й знав багато казок і легенд.
Дід Микола, уважно вислухавши, похитав головою.
– Це злі сили зі Сходу. Вони хочуть затьмарити наше Різдво, щоб люди втратили надію й радість. Вони змусять темряву поглинути світло різдвяної зірки.
– Але ми не можемо дозволити їм це зробити! – вигукнув Петрусь.
– Що ж, якщо ви готові боротися за Різдво, слухайте мене уважно, – відповів дідусь.
Подорож до Різдвяної Зірки
Дідусь розповів, що в центрі лісу росте величезна ялинка, під якою заховано чарівний дзвіночок. Якщо його знайти й задзвонити, різдвяна зірка засяє так яскраво, що темрява відступить.
Петрусь і Ганнуся вирушили в дорогу. Ліс був темним і лякав, але вони сміливо йшли вперед. Невдовзі їм зустрівся вовк із блискучими очима.
– Куди це ви прямуєте, малеча? – запитав він хижо.
– Нам треба врятувати Різдво! – сміливо відповіла Ганнуся.
Вовк засміявся.
– Ха! Думаєте, що зможете перемогти темряву? Та я вас навіть не пропущу!
Тоді Петрусь витягнув із кишені шматочок калача, який вони взяли з дому.
– Вовче, а ти не хочеш скуштувати різдвяного калача?
Вовк вдячно схопив хліб, а діти тим часом швидко проминули його.
Далі вони зустріли стару сову. Вона уважно подивилася на дітей.
– Ви шукаєте ялинку, еге ж?
– Так, – відповіла Ганнуся. – Але як знайти її серед цього лісу?
Сова замахала крилами й кинула їм у руки маленьку свічечку.
– Ця свічечка горітиме тільки тоді, коли ви будете на правильному шляху.
Битва зі злими силами
Коли Петрусь і Ганнуся дійшли до великої ялинки, ліс навколо ніби ожив. Зі всіх боків з’явилися тіні — високі, моторошні, з очима, що світилися червоним. Вони огорнули дітей, ніби клубки диму, й почали насміхатися.
– Ви думали, що зможете нас перемогти? – заговорила найвища тінь із голосом, схожим на скрипіння дверей. – Це Різдво тепер наше! Ми сховаємо його, і ніхто ніколи більше не побачить ані зірки, ані світла.
Петрусь відчув, як його серце затремтіло, але Ганнуся взяла його за руку.
– Не слухай їх, брате, – сказала вона. – Ми не можемо відступити!
Тіні наблизилися, намагаючись оточити дітей. Їхні голоси звучали з усіх боків, лунали низько й загрозливо:
– Хіба ви не боїтеся темряви? Хіба не знаєте, що ми сильніші?
Тоді Петрусь пригадав, що дідусь розповідав про чарівний дзвіночок під величезною ялинкою. Хлопець швидко озирнувся навколо. Посеред галявини, куди вони з Ганнусею дісталися, стояла височенна ялинка. Її верхівка губилася в нічному небі, а гілки, вкриті інеєм, здавалися справжнім дивом.
– Дзвіночок має бути тут! – вигукнув Петрусь і кинувся до дерева.
Він почав розгрібати сніг під ялинкою, а Ганнуся світила свічечкою, щоб допомогти братові. Їхні руки замерзли, а сніг здавався важким і непіддатливим, але Петрусь не здавався. Нарешті він відчув щось тверде під рукою.
– Знайшов! – радісно крикнув він, витягуючи з-під коріння старовинний дзвіночок. Його поверхня була потемнілою, але коли Петрусь тримав його в руках, здавалося, ніби він починає тепліти.
У цю мить тіні, зрозумівши, що діти близькі до перемоги, з новою силою кинулися на них. Темрява наче загустіла, а голоси тіней стали гучнішими:
– Віддайте його нам! Ви не гідні його торкатися!
Петрусь, тримаючи дзвіночок у руках, витягнув із кишені свічечку, яку їм подарувала сова. Хлопець швидко запалив її, і невелике полум’я одразу залило дітей теплим світлом. Тіні відступили на крок, засичавши:
– Що це? Як ви наважилися?
– Це світло Різдва! Воно сильніше за вашу темряву! – сміливо вигукнув Петрусь.
Але тіні не здавалися. Вони знову почали насуватися, намагаючись загасити свічечку. У цей момент Петрусь кинув дзвіночок сестрі й закричав:
– Ганнусю, тримай його міцно!
Ганнуся схопила дзвіночок, стискаючи його в руках, і прошепотіла:
– Зірко різдвяна, допоможи нам!
Дзвіночок засяяв яскравим золотим світлом, і ліс наповнився його дзвінким і чистим звуком. Тіні завмерли, а потім почали танути в світлі, залишаючи дітей самих посеред яскраво освітленої галявини.
Найбільша тінь закричала:
– Це не кінець! Ми ще повернемося!
Але світло стало таким яскравим, що навіть її поглинуло. Ліс знову став спокійним і тихим. Ялинка засяяла, а на її верхівці з’явилася зірка, така яскрава, що навіть у найвіддаленіших куточках села люди побачили її й відчули радість у серцях.
Ганнуся підійшла до брата й усміхнулася.
– Ми впоралися, Петрусю. Ми врятували Різдво.
– Ми? – хлопець засміявся. – Це Різдво врятувало нас. Його світло сильніше за будь-яку темряву.
Вони взяли дзвіночок, подякували ялинці й рушили додому, знаючи, що Різдво тепер буде яскравим і радісним для всіх.
Щасливе Різдво
Коли діти повернулися додому, їх зустріли усміхнені батьки й дідусь Микола. У хаті знову було тепло й затишно, а на небі сяяла яскрава зірка, сповіщаючи всім про народження дива.
– Ви врятували Різдво! – сказав дідусь. – Пам’ятайте, що світло завжди сильніше за темряву, якщо його берегти в серці.
І з того часу Петрусь і Ганнуся щороку запалювали ту саму свічечку, даровану совою, щоб пам’ятати, як важливо зберігати світло й добро.
Кінець!
Мораль казки:
Світло доброти та віра у власні сили завжди сильніші за темряву й зло. Якщо діяти разом, зберігаючи надію та любов у серці, можна здолати будь-які перешкоди.
