Жив-був маленький червоний екскаватор на ім’я Андрійко. Він стояв серед інших машин біля воріт будівельної компанії, ховаючись у їхньому затінку. На його лобовому склі великими літерами було написано ім’я “АНДРІЙКО”, і тому він теж називав себе Андрійком. Люди знали, що це ім’я його водія, але наш Андрійко був екскаватором і не розумів таких дрібниць. А навіть якби й розумів, він був би щасливий носити те саме ім’я, що й його водій.
Андрійко був менший за інших екскаваторів, і якби не його блискучий вигляд, його могли б зовсім не помітити серед великих машин. Та він сяяв від радості, адже його водій Андрій гарно його вимив і наклеїв на дверцята нову яскраву наклейку. Це означало лише одне: настав час для справжньої роботи!
Останні кілька днів Андрійко нетерпляче чекав, коли ж приїдуть водії, щоб завести машини і розпочати роботу. Зима видалася довгою для Андрійка. Весь цей час він стояв у гаражі, адже взимку його, маленького і не надто потужного, майже не використовували. Востаннє він працював ще восени, коли ґрунт уже замерзав, і було важко копати тверду, промерзлу глину. Тож його водій підготував його до зими, і Андрійко проспав холодні місяці, набираючись сил.
І ось настав довгоочікуваний день. Раптом хтось постукав йому по капоту — це міг означати лише одне: приїхав водій Андрій! Він усміхнувся своєму екскаватору, відкрив дверцята і без затримки повернув ключ у запалюванні. Якби Андрійко був трохи легший, то підстрибнув би на задніх колесах, як молодий жеребець.
Два Андрійка вирушили разом. Водій Андрій впевнено рушив дорогою, намагаючись якнайшвидше дістатися до місця призначення, а екскаватор Андрійко насолоджувався сонячною погодою і усміхався машинам, які проїжджали повз нього. Але у відповідь йому ніхто не усміхався.
Навпаки, машини сердито сигналили, а їхні водії махали руками. Річ у тім, що поруч був об’їзд, і через це на дорозі утворився затор. Усі поспішали і сердилися на маленького екскаватора, який рухався повільно. Андрійко засмутився, адже він не міг їхати швидше. Ті машини не знали, як ремонтувати дорогу, адже це був саме його обов’язок!
Засмучений, Андрійко нарешті дістався до зруйнованої ділянки дороги. На команду водія він почав засипати яму землею, але цього разу не відчував жодної радості. Коли робота була завершена, він від’їхав вбік і сумно спостерігав, як дорогу вирівнював каток, а потім великий міксер поливав бетон на дорогу.
Коли його водій Андрій підійшов до нього після роботи, маленький екскаватор був іще сумний. Але водій поплескав його по капоту і тихо прошепотів:
— Подивись, який гарний ремонт ми зробили сьогодні! Тепер машини зможуть тут проїжджати!
І справді, невдовзі по новій дорозі проїхала перша зелена легковушка. Коли вона наблизилася до Андрійка, то весело просигналила йому. На подив екскаватора, водій не лаявся, а привітно помахав рукою.
Слідом проїхав водій на скутері, який теж помахав йому, а потім ще один і ще один. Завдяки відкритій дорозі затори в місті зникли, і настрій у всіх водіїв покращився, наче за помахом чарівної палички. Всі знали, що це завдяки маленькому екскаватору Андрійку та його роботі.
Можливо, наступного разу ніхто вже не буде так сердитись на нього за його млявість. А Андрійко? Він знову усміхнувся світові. Разом із водієм Андрієм вони повільно рушили новенькою дорогою додому, не поспішаючи, просто насолоджуючись сонцем і вітаючи всіх, хто сигналив їм у відповідь.
Мораль казки:
Навіть маленькі герої можуть виконувати великі й важливі справи. Справжня цінність — у старанні, любові до роботи та допомозі іншим, навіть якщо для цього потрібно більше часу.
