Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу із січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:
Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гей-га!
Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без штанів, пані Ванда сказала:
— Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько й підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком — може, сподобаєш.
На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров’яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панянок — хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров’ячим оком у лице:
— Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.
— Відчепися, у твоїй голові сім днів не метено! — крикнула панянка.
Прийшов Мундзьо додому і хвалиться:
— Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…
— А вона що?
— Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.
— Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніц не розуміє!
Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.
— Чому, сестро, не ожениш Мундзя?
— Та з ким оженю, коли панянок мало, а хлопки не хочу.
— Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…
— Най іде! — зраділа пані.
Дала синові хліба з повидлом і наказала:
— Мундзю, підеш із вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!
Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з’їсти хліб із повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:
— У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?
Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.
— Най буде, — сказав і покликав доньку.
Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.
Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й поїдав хліб із повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.
А була зима. Почав падати сніг.
— Ох, мете! — сказала дівчина.
Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:
— Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.
Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:
— Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси в сусідів гавкають.
Вуйко забрав Мундзя і пішов із ним геть.
— Завтра засватаємо іншу панєнку.
— Нєх бендзє, — мовив парубок.
На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався в нове, і вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті в корчі, скинув сорочку й повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, — подумав, — то заберу». І побіг за вуйком. Прийшли в село, зайшли до хати, де була панянка.
— Добрий вечір вам!
— Добрий вечір. Просимо сідати.
Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.
— Ми чули, — сказав вуйко, — що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.
Тато покликав доньку. Та подивилась на парубійка й мовила:
— Файний панич…
— Ану, дорогі гості, просимо до столу!
Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:
— Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.
Вуйко схопив Мундзя за руку й потягнув із хати.
— Най тебе шляг трафить!
Через кілька днів пішли сватати панянку аж у п’ятому селі. Вуйко не спускав із Мундзя очей — боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.
— О, доброго зятя будемо мати! — тішився господар.
Мундзьо сподобався і дівчині. Уже повставали з-за столу й почали говорити про весілля. Мундзьо — глип на піч, а там макітра з пирогами! Закричав на всю хату:
— Тримайтеся, пироги, бо йдуть ваші вороги!
Схопив макітру, стис межи колінами й почав давитися. Так молотив, що аж у горлі квакало. Під кліп ока випорожнив макітру і витер губи рукавом. Вивернувся на лаві й заспівав:
Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гоп-га!
Панянка спудилася і каже:
— Я не хочу й видіти такого чоловіка, що їсть за п’ять косарів. Най іде собі!
Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:
— А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?
Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:
— Ну як, Мундзьо вже має пару?
— Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию. Більше нікуди не піду, — відповів їй брат.
— Я дам тобі морг поля і корову, — обіцяла Ванда.
Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.
Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:
— Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути… Завтра підемо до п’ятої, а потім до шостої…
Господар і господиня аж поблідли.
— Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. — крикнув старий мазур.
— Не гнівайтеся, господарю, — почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. — То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип’є, то ще не таке може наговорити.
Мазур втихомирився.
Настав день весілля. Гості посідали на вози й гайда до костьолу вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:
— Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!
— Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає, — сказала молода.
— Най собі чекає. Мені що до того?
Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.
Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.
