Одного разу, пізньої осінньої ночі, Вовк на ім’я Сірий блукав лісом. Холодний вітер пронизував його тонке, виснажене тіло, адже Сірий уже кілька днів не міг знайти їжі. Голод терзав його, а злісне бурчання в животі відлякувало навіть зайців.
“Ех, якби я мав хоч трохи їжі,” — зітхнув Сірий, шкутильгаючи лісовою стежкою.
Раптом неподалік він побачив великого, гладкого пса. Пес виглядав поважним: блискуча шерсть, доглянуті лапи, а живіт був такий округлий, що, здавалось, зараз трісне.
— Хто це тут такої краси? — здивувався Сірий, підходячи ближче.
Пес почув шурхіт і обернувся. Це був Гавкун — домашній улюбленець одного із заможних селян. Гавкун добродушно підняв голову й привітно виляючи хвостом, запитав:
— Привіт, друже! Що привело тебе сюди в такий пізній час?
Сірий задумався. Він розумів, що такий пес може виявитися сильним суперником, але голод змусив його бути ввічливим.
— Привіт, Гавкуне, — відповів він м’яким голосом. — Дивлюся на тебе й не можу не захоплюватися твоєю красою. Ти такий доглянутий і ситий. Як тобі це вдається?
Гавкун усміхнувся.
— О, це не складно, Сірий. Я живу в селі, біля дому господарів. Мене годують смачними кісточками, м’ясом, а іноді навіть дають солодкі пиріжки.
— Тобто ти не голодуєш і не мерзнеш? — здивувався Вовк.
— Ані трохи! У мене є тепла будка, ласощі і добрі господарі, які мене люблять, — гордо відповів Гавкун.
Сірий задумався. Життя в лісі здавалося йому дедалі складнішим.
— А що потрібно робити, щоб жити, як ти? — обережно запитав він.
— Нічого важкого! Потрібно лише охороняти двір, гавкати на чужинців і догоджати господарям. Ти ж сильний і розумний, зможеш це робити без проблем, — пояснив Гавкун.
Уявляючи тепле місце біля вогню й повний живіт, Сірий ледь не заплакав від щастя.
— Оце життя! Як же я хочу стати таким, як ти, Гавкуне!
Раптом Сірий помітив щось дивне. Шерсть на шиї Гавкуна була потерта, а шкіра під нею виглядала збитою.
— Що це у тебе на шиї? — запитав він.
Гавкун трохи засоромився.
— О, це дрібниця. Просто сліди від нашийника. Часом мене прив’язують до ланцюга, коли господарям це потрібно.
— Ланцюг? — здивувався Сірий. — Тобто ти не можеш йти, куди захочеш?
— Ну, іноді ні, але це неважливо. Головне — теплий дім і їжа, — спокійно відповів Гавкун.
Сірий відступив на крок, ошелешений цією відповіддю.
— Ні, Гавкуне, це не для мене! Я люблю волю більше за все на світі. Нехай я голодний і змучений, але я вільний. А ти… ти здав свою свободу за миску їжі. Це занадто велика ціна.
З цими словами Сірий стрімко побіг назад до лісу, залишаючи Гавкуна з його міркуваннями.
І хоч Сірий і надалі блукав холодними ночами у пошуках їжі, серце його раділо, бо він знав, що найцінніше в житті — це свобода.
Мораль казки
Свобода — найбільший скарб, який не варто віддавати навіть за найкращі блага. Воля цінніша за ситість чи комфорт.
За основу цієї казки взято байку Езопа “Вовк і домашній пес”.
