Жили собі в одному селі чоловік і жінка. Не були багатими, зате їх дні минали в добрій злагоді й любові. Правда, у сусідів були діти, а в їхній хаті — тільки старий кіт під припічком. Чоловік і жінка все ж таки недовго журилися з того: у них народилася файна, як лялька, дівчинка. А назвали її Парасинкою.
Чоловік і жінка тішилися дитиною. Та одного разу жінка глипнула, а в колисці — свинка.
— Ади, що там…
Протер чоловік очі, теж нахилився до колиски.
— Свинка! — крикнув він.
Заплакали чоловік і жінка, та що було робити? Нагодували Свинку-Парасинку й пішли в поле. Коли повернулися, їм назустріч вибігло маленьке порося. Терлося об ноги, кувікало, гейби хотіло щось сказати.
А в хаті було підметено й на лаві чекав готовий обід.
І так кожного дня.
А сусід мав сина — уже парубка, Іванка. Той якось піддивився, що Свинка-Парасинка з кошиком у зубах побігла до лісу. Пішов назирці. Як тільки Свинка-Парасинка увійшла до хащі, то раптом пропала, гейби провалилася в землю.
— Агій, що за чудо? — здивувався хлопець і вибрався на високе дерево. Звідти він побачив, як Свинка-Парасинка підійшла до старого-престарого дуба й почала бігати довкола. Зсунулася з неї свиняча шкура, і серед галявини стала дівчина небаченої вроди. Як уздрів її Іванко, то мало з дерева не впав.
А дівчина пустилася збирати печериці й відходила все далі від галявини. Іванко підкрався до свинячої шкури, схопив її, засунув у пазуху і виліз на дуба.
Дівчина назбирала повний кошик печериць і повернулася під дуба за свинячою шкурою. Глип — шкури нема. І вона так жалісно заплакала, що слухати не можна було.
Зліз Іван із дерева й питає:
— Чому, чарівна дівчино, ховаєшся у свинячу шкуру?
Вона схилила голову, втерла сльозу і відповіла:
— Ой красний леґеню, не зі своєї волі я таку шкуру одягаю. Мене зачарувала одна відьма, і я буду свинкою, поки не засватає мене найфайніший парубок села. Віддай тоту шкуру, бо якщо спізнюся її натягнути, то ніколи більше не стану людиною.
Леґінь узяв дівчину за руку:
— Будь моєю жінкою.
— Дивися, Іванку, аби-сь не банував, — відповіла красуня. — Ціле село буде сміятися з тебе, бо я стану дівчиною аж перед вінцем.
Іванко й не слухав. Другого дня послав старостів — засватати Свинку-Парасинку.
Злагодили весілля, але гості не прийшли. Іванко сам зробив віночок для Свинки-Парасинки, обмотав їй шию кодами та биндами, а на вуха причепив дорогі ковтки. Наймив п’ять музик і рушили до шлюбу. Люди насміхалися, глузували з нього. Багацький син Василь сидів на паркані й показував пальцем:
— Адіть, який іде, таку собі й веде!
Іванко подивився з болем на свого батька. Той заспокоїв хлопця:
— Веди, синку, хоч свинку, аби тобі мила.
Іванко смутно подивився і на свою матір. Вона підбадьорила:
— До чужого рота не приставиш ворота. Най собі говорять.
Свинка-Парасинка дріботіла мовчки. А як тільки стала з молодим на білий рушник, свиняча шкура з неї спала. Іванко дивився на свою наречену й не міг надивитися.
Коли верталися додому, люди чекали на вулиці, аби ще збиткуватися. Але як побачили красну Парасинку, то лише повитріщали очі.
Багацький син Василь від заздрощів не спав по весіллю п’ять днів і п’ять ночей. Йому б теж оженитися, бо вже міг за один раз горнець чиру з’їсти, та до якої дівки не піде, всюди дістане в руки печеного гарбуза.
Шостого дня взяв торбу грошей і подався до попа.
— Панотчику любий, я прийшов до вас сватати.
— Кого?
— Вашу льоху.
Піп дуже здивувався:
— Нащо тобі, блаженному, женитися? Служи ліпше Богу: запалюй і гаси в церкві свічки. Ти для цього добрий…
— Панотчику, я буду то робити, але видайте за мене свою льоху, — наполягав багацький син і висипав із торбини на стіл цілу купу бринькачів. — Той лайдак Іванко, адіть, пішов до шлюбу з миршавим поросям, а вернувся із жінкою, як сама царівна! Та він собі засватав у бідного сусіда. А як я піду до шлюбу з попівською льохою, то вернуся із такою жінкою, як сама цариця!
Піп довго чухав потилицю, а потім згріб золоті в шухляду й погодився:
— Ну, коли на те Господня воля, то най буде. Сватай…
У неділю зранку на подвір’ї багача вже вигравали десять музик. Молодий ледве вивів із краника льоху, обв’язав її кольоровими биндами, повісив їй на шию дорогі корали і встромив у вуха золоті ковтки. Льоха ніяк не хотіла йти. Василь кричав на неї:
— Як не підеш по добрій волі, то підеш по неволі…
Аж чотири парубки морочилися з льохою і витрутили якось за ворота.
Василь, такий гордий, що й через бороду не плюне, ішов за музиками, а поруч леґені сіпалися з льохою — уже й попереки в них поупрівали.
— Ади, парубок, як запорток! — сміялися люди.
— Не було би в попа свині, а в багача — Василя, то не було би і весілля!
— Та гойкай, Василю, най чує все село, що ти женишся!
А той, задерши голову, як цісарська кобила, і видіти нікого не хотів.
— То не береться моїх вух! — казав лише для себе.
Та дійшли до церкви. Льоха почала чухатися об одвірок і нізащо не хоче ставати на білий рушник. Парубки схопили її — хто за хвіст, а хто за вуха — потягли силою. Василь чекав, аби з льохи спала свиняча шкура. Але нічого не спадало. Льоха тільки йому накиринила на білий рушник.
А піп швидко звінчав молодих, аби Василь часом не роздумав і не забрав золоті назад.
Довелося багацькому синові прожити зі свинею все життя!
