Зимові вечори – час, коли родини збираються та читають чарівні казки про Новий Рік та Різдво. Ці новорічні казки, які можна читати онлайн на ніч, сповнені чудес і веселих пригод, не лише розповідають про чарівні світи, але й вчать дітей доброті та взаємодопомозі.
Ми пропонуємо вам насолодитися читанням казок для дітей онлайн українською мовою.
Оберіть для читання онлайн новорічну казку:
Коротка новорічна казка: Дракончик і новорічна ялинка
Це казка про дракончика, який любив підпалювати ялинки, але змінився, коли побачив, як діти святкують Новий Рік. Він допоміг їм прикрасити ялинку й подарував їм подарунки з лісу. Він став добрим і щасливим, а діти знайшли нового друга.
Новорічна казка (Юлія Смаль)
Діти-гномики Марко та Оленка опинилися на краю світу, де зустріли чарівного слимака, у якого впала скалка. Разом із птахом Синім Птахом вони подолали труднощі, повернулися додому й розділили радість Різдва з родиною.
Класична українська казка: Панська ялинка
Діти з хутора вирушають на панську ялинку. Невдачі супроводжують їхню пригоду, але веселість і різдвяний настрій завжди перемагають. Коли вони викидають свічку та торкаються панянки, виявляється, що веселий сміх і радість важливіші за всі негаразди.
Сучасна фантастична казка: Різдвяна книга бажань
Ця казка розповідає про двох дітей, Максима й Олену, які знаходять на горищі свого будинку старовинну книгу, у якій записані бажання дітей із минулих років. Вони вирішують виконати ці бажання, подорожуючи в часі та роблячи світ кращим для всіх.
Читайте також Казки про Новорічну Ялинку!
Також Вам може бути цікаві Новорічні казки:
Казка про Новий рік. Дракончик і Новорічна Ялинка
Був собі дракончик, який дуже любив гратися з вогнем. Він завжди літав над лісом і підпалював ялинки, які росли там. Він думав, що це дуже весело і красиво, коли ялинки горять і світяться різними кольорами. Але він не знав, що цим він робить багато шкоди лісу і тваринам, які в ньому живуть.
Одного разу, коли дракончик знову літав над лісом і підпалював ялинки, він побачив, що одна з них була прикрашена гірляндами, іграшками й зіркою на верхівці. Це була новорічна ялинка, яку діти із сусіднього села поставили на галявині, щоб святкувати Новий Рік. Дракончик подумав, що ця ялинка буде горіти найяскравіше з усіх, і полетів до неї, щоби підпалити її.
Але коли він наблизився до ялинки, він почув голоси дітей, які прийшли на галявину, щоби побачити свою ялинку. Вони були такі радісні й щасливі, що дракончик зупинився в повітрі і став слухати їх.
— Ой, яка гарна наша ялинка! — сказала одна дівчинка. — Дивись, як вона блищить і мерехтить!
— Так, вона дуже красива! — підтвердив хлопчик. — Я так люблю Новий Рік і всі ці чудові прикраси!
— А я люблю подарунки, які Святий Миколай принесе нам під ялинку! — вигукнув інший хлопчик. — Я дуже хочу отримати нову іграшку-машинку!
— А я хочу нову ляльку! — сказала дівчинка. — Я буду з нею гратися і доглядати за нею!
— А я хочу нову книжку! — сказав третій хлопчик. — Я люблю читати казки і мріяти про пригоди!
Діти продовжували розповідати про свої бажання і мрії, а дракончик слухав їх і дивився на ялинку. Він уперше побачив, що ялинка не просто дерево, а символ свята, радості й надії. Він уперше почув, що діти мають свої мрії і бажання, які вони хочуть здійснити. Він уперше зрозумів, що вогонь не тільки гріє і освітлює, але й може знищувати й руйнувати.
Дракончик почав сумніватися у своїх діях. Він подумав, що якщо він підпалить ялинку, то зіпсує свято дітям, забере в них радість і надію, і зробить їх сумними й щасливими. Він не хотів робити цього. Він хотів, щоб діти були щасливі і здійснювали свої мрії. Він хотів, щоб ялинка була красивою і світлою, а не чорною і згорілою.
Тоді дракончик вирішив змінити свої шкідливі звички та допомогти влаштувати веселе свято. Він полетів до ялинки й зі свого рота випустив не вогонь, а іскри різних кольорів, які прикрасили ялинку ще більше. Він також приніс із лісу різні ягоди, гриби, квіти й листя, які він розклав під ялинкою, як подарунки для дітей. Він зробив усе це тихо й непомітно, щоб не налякати дітей.
Коли діти побачили, що ялинка стала ще гарнішою, а під нею з’явилися подарунки, вони зраділи і здивувалися. Вони не знали, хто зробив це, але вони подякували Святому Миколаю за його щедрість і доброту. Вони взяли подарунки й почали гратися з ними, радіючи і сміючись.
Дракончик, який усе це бачив здалеку, теж посміхнувся і почув себе щасливим. Він зрозумів, що добро краще за зло, і що дарувати радість іншим — це найкращий подарунок для себе. Він вирішив, що він більше не буде підпалювати ялинки, а буде допомагати лісу і тваринам, які в ньому живуть. Він також вирішив, що він буде дружити з дітьми, які так люблять Новий Рік і ялинку.
Так дракончик став добрим і щасливим, а діти святкували Новий Рік і бажали один одному всього найкращого. А ялинка світила й мерехтіла, як найяскравіша зірка на небі.
Кінець.
Новорічна казка (Юлія Смаль)
Ось і прийшли довгоочікувані зимові свята. На замовлення маленьких гномиків у їхній кімнати постійно падав сніг, росли ялинки і світилися різнобарвні гирлянди. І хоча сніг був холодний, маленькі гномики не мерзли, бо бабуся подарувала їм теплі рукавички та шалики. Марко та Оленка бавилися в сніжки, ліпили снігових баб і цілі фортеці. З ними часто бавився Жартун із Найвеселішої країни Найсмішніших жартунів (чи як там вона називається) та Сонячний Промінчик. Кузь та Русалоньки зараз спали аж до літа. Не приєднувалося до них і Наймудріше Зайченя, воно якраз змінювало шубку й ніяк не могло вийти з дому, щоб не потрапити до лап лисиці або вовкові. Хоча гномики сумували за старими друзями, та їм пощастило познайомитись зі Снігуром та Синичкою. Ну, ви знаєте, маленькі такі пташечки, їх треба підгодовувати взимку, підсипати весь час зернятка до годувальниці. Але ці Снігур та Синичка були незвичайні (мама й тато гномиків — визначні чарівники, дуже зайняті, тому діток їм допомагають доглядати чарівні істоти).
Снігур, насправді, Снічептах — сторічний чаклун, якому набридло людське товариство і він подався до лісу, вивчати тварин. Інколи він перетворювався на вовка й бігав зі зграєю, інколи — на ширяючого в піднебессі орла. А зараз от, він вирішив спробувати прожити зиму снігуром. Хоч чарівникові й було сто років, але він любив побавитися, посміятися та поганяти за сніжинками.
Синичка — справжня пташечка, яка зустріла колись Снічептаха, навчилась говорити, поступово зрозуміла, що таке «чари» і… зуміла перетворитися на людину. Їй ще було важко, адже вона ще зовсім-зовсім молода, але вчилася Синичка затято, а у вільний час бавилася з дітьми.
Маркові й Оленці не потрібно боятися застуд, адже їхня мама — відома лікарка! Вона не дає болячці підступитися до діток, а якщо якась підступна інфекція пробереться, таки, у горлечко, то малина й чарівний мед одразу виганяли її геть.
Сьогодні особливий день! Мама й тато таємничо переглядаються між собою, тихенько перемовляються і ховають щось за спинами. Приїхали бабусі і варять на кухні кутю, там уже є все: і мед, і родзинки, і мак, і горішки, і навіть дрельовані вишні. По хаті гуляють пироги, так пахне, що їсти хочеться цілий день. У найнайбільшій кімнаті стоїть величезна ялинка. Мама пророщувала її ще аж із позавчора, а татові для цього довелося розбирати підлогу. А верхівка ялини тікала десь аж за дах. На дереві висило безліч цукерок у яскравих обгортках, гирлянди, ліхтарі, сніжинки, які вирізали самі гномики.
Марко й Оленка знали, що сьогодні Різдво. Весь світ сьогодні співає колядки, діти отримують подарунки, а на столі стоїть смачна кутя та пироги. Поприбиравши й поскладавши свої речі, чемні гномики не хотіли заважати батькам і тихенько пішли до своєї кімнати… А там…
Чорний вихор крутив посеред кімнати, тягнучи все всередину. Уже не було видно ні шафи, ні хмаринки зі снігом, залишилося тільки чарівне Маркове ліжечко, а за нього з усіх сил чіплялися лапками Снігур і Синичка. Сил було дуже мало і птахи от-от зірвуться в страшне крутовило. Марко відпустив ручку дверей і рвонувся рятувати друзів, Оленка мусила допомогти братові. Світ закрутився навколо, почорнів і діти опинилися на іншому боці світу. Бабуся розповідала їм, що є таке місце, де світ закінчується, і з нього можна звісити ноги та покричати вниз. Що там знизу ніхто не знає, оскільки все навколо вкрите густими хмарами, такими густими, аж ними можна ходити. Так от. Марко, Оленка, поважний Снічептах та Синичка раптом опинились на самому краю світу. З одного боку неба світило яскраве сонечко, з іншого — сяяли зорі, а он, ген-ген, падає сніг, а там, зліва, — дощить і райдуга. Гномики подивилися туди, де зима, там їхній дім!!! Як же так? Що трапилось?
— Не бійтеся мене, діти! Я дуже потребую вашої допомоги, — вимовив з-за каменя голос.
— Ми вас і не боїмося, ми боїмося, що за нас хвилюватимуться родичі, бо ми зникли.
— Не турбуйтесь, маленькі. Я вимушений був викликати вас та шановного Снічептаха на допомогу, оскільки всі дорослі чарівники зайняті підготовкою до Різдва й мені дуже незручно відривати їх від роботи. — На зустріч дітям виліз величезний слимак зі справжнісінькою хаткою на спині. З хатки стирчав димар, і смачно пахло малиновим чаєм. Марко жадібно затягнув повітря. Він так хвилювався за подарунки, що забув зранку поїсти.
— Що трапилося, шановний? — Діловито поцікавився Снігур, поправляючи окуляри на дзьобі. — Ви ж розумієте, що до припинення дії закляття, я нічого не вартий, як чарівник, а дітям ще не можна чаклувати.
— Ой, ні-ні! Мені у жодному разі не потрібна чарівна допомога. Насправді так трапилося, що я загнав у свою черевоногу величезну скалку. Якби я викликав справжнього лікаря, то він одразу втратив би свідомість, а про інших я вже сказав.
— Ну добре, давайте тоді подивимось. Як же нам вас, шановний, називати?
— Мене звати просто Слимак.
— Дуже приємно. Я Снічептах, це малі гноми — Марко й Оленка, діти вельмиповажних Вогнени й Перелесника, а невеличка пташечка — Синичка. До справи.
Снічептах дістав крихітну валізу з-під крильця, звідти лінзу, почав уважно обдивлятися велику черевоногу Слимака. Аж от, він задоволено зацвірінькав, підкликаючи дітей. Показав їм краєчок скалки. Марко поплював на долоні, взявся тягти, скалка трошки піддалася і далі ні на сантиметр!!! Братикові стала допомагати Оленка, схопила його за сведрика, потягли вони разом, до Оленка ще приєдналася Синичка, тягнучи її за кіску. А Снічептах крапав ефірну олію, щоб розм’якшити тверду шкіру на черевонозі. Скалка похиталася, похиталася і пішла наверх. Показалося трошки, потім більше-більше, у черевонозі Слимака застрягло ціле дерево, яке хтось зрубав і залишив сохнути на березі річки… Снігур дав Оленці банку зеленки й показав, як правильно змазати ранку. Слимак полегшено зітхнув.
— Дякую, вам, любі мої помічники. Як же мені тепер віддячити?
— А чому ви самі собі не витягли скалки? Ви ж чарівний Слимак!
— Бачиш, хлопчику, не можна чаклувати над тим, про що навіть не здогадуєшся. Я поняття не мав, що потрапило мені в підошву, тому й не міг це витягти.
— Зрозуміло. — Як завжди розсудлива Оленка зупинила брата на півслові. — Скажіть, якщо ви той чарівний Слимак, про якого нам розповідала бабуся, адже ви живете на самому краю світу, то у вас, напевно, є друг — Синій Птах. Розумієте, сьогодні Різдво, і нам би дуже хотілося полетіти додому саме на ньому, якщо це не складно. Могли б ви запитати в Синього Птаха, чи йому не складно злітати до нашої хати, о-о-он там, де йде сніг?
— Ну, я здогадувався про це ваше бажання, ви ж онуки своєї бабусі. — Посміхнувся Слимак. — Синіх Птах — мій брат, він от-от має бути тут, ми з ним ще за півгодини до вашого прибуття домовились, що він завезе вас додому. Шановні Снічептаху та Синичко, якщо ваша ласка, то брат завезе й вас.
За мить небо затьмарилося. Оленка й Марко зачаровано слідкували за величезним, на все небо птахом, навіть не синім, а таким, як нічне сніжне небо — темно-сіро-синім. Птах зупинився, опустив крило, запрошуючи маленьких пасажирів.
— Дякую вам, любі діти, щасливого Різдва!
— І вам, шановний Слимаче, смачної куті!
— До побачення!
— До побачення!
Птах кружляв у небі. Спочатку в нічному, потім — у дощовому і, нарешті, сніговому… Сніжинки танцювали собі зимовий танець, влягалися на щічки, кусали холодом, діти сміялися і червоніли. З хати на вулицю повиходили батьки й бабусі, махали руками і сміялися.
— Мамо, тату, бабусю, ми тільки що побували на краю світу! Там у Слимака була величезна скалка, а ще, а ще… — Маркові не вистачало слів.
— Та годі вже, йдіть додому, гляньте, темно вже надворі, пора до столу, — засміялася мама, обіймаючи діток. — По дорозі, помийте руки й загляньте до ялинки.
Гномики, голодні і веселі побігли до рукомийника, ретельно помили руки і витерли їх рушничком. А під ялинкою їх чекала чарівна машина й майжеживалялька Марта. Скільки ще пригод буде в гномиків!!! Але зараз вони поспішають до столу, до родини, до куті, до пирогів.
Добрий вечір тобі,
Пане-господарю,
Радуйся, ой радуйся Земле,
Син Божий народився!
Кінець.
Казка. Панська ялинка. Остап Вишня
Ой, тої зими йшов такий лапатий-лапатий та густий сніг, і так того снігу було багато, що довелося прокладати лопатами стежки й до комори, і до свининця, і до клуні…
Як вискочимо ми, було, із сіней на стежку снігову, — а ми тоді ще й до школи не ходили, малі були, та й бігаємо тими стежками, ніби між білими сніговими мурами, — аж мало не по вуха нам, — так багато нападало снігу.
Біжимо, біжимо, а тоді — беркиць! — і пірнаємо в сніг із головами. Весело!
І мати з батьком не сумні, не похмурі, бо баба наша говорили:
— То добре, як снігу багато! То — на врожай!
Ми, діти, і на санчатах із гори спускалися, прив’язували до правого чобота дерев’яну колодочку й гасали по шляху, підстрибуючи, мов на справжньому ковзані, ліпили снігову бабу, билися сніжками.
А як парубчаки було нас, дітей, на крутилці покрутять! Ой, скільки того галасу та сміху!
А ви знаєте, що таке крутилка?
Крутилка — дуже цікава штука… Як замерзне річка чи ставок, що вже по льоду можна сміливо ходити, тоді в кригу забивають кілка, на кілок надівають колесо з воза, до колеса прив’язують довжелезного дрюка з прип’ятими на кінці санчатами. Межи спицями в колесі встромлюються палки, тими палками крутять колесо, прив’язані до дрюка санчата літають круг кола по льоду вихором. Так ото старші хлопці як понасадовлять нас малих на санчата, як почнуть крутити та розкрутять було так, що годі на санках усидіти, — і ми грудками було вилітаємо із санок і по льоду летимо, та в сніг!
Снігова зима — велика була для дітей радість…
* * *
Жили ми в панській економії на хуторі, бо батько працював у поміщика.
От одного разу перед різдвяними святами батько прийшов додому та й каже:
— Пан наказав у суботу привезти дітей до його на ялинку!
Мати занепокоїлася:
— Отакого ще панові заманулося?! Навіщо їм та ялинка? Та й малі вони ще по панах їздити!
Батько, поміркувавши, відповів:
— Та воно так! Та що зробиш: пан розгнівається, як не зробимо!
Мати своєї:
— До пана десять верстов! Зима, холодно! Як вони туди поїдуть! Поморозимо дітей!
— Та якось довеземо! На санки напнемо халабуду, намостимо більше сіна, повкутуємо дітей у кожухи та й поїдемо!
Ми, діти, слухавши розмову батька й матері, і не дихали та все думали:
— Що ж ото воно за ялинка?
Ніякої ніколи ялинки в нас удома не було. Різдвяних свят ми теж чекали, але не для ялинки — ми ходили до дядька й до дядини колядувати та щедрувати, носили бабусі вечерю. За це нам давано цукерок та по «золотій» копійці — для цього дядько та бабуся приберігали нові-новісінькі копійки, «золоті», як ми їх узивали…
А найбільша для нас радість була перед святами, коли в дядька кабана кололи.
Заколовши кабана, дядько його смалив, потім обгортав соломою, і ми всі разом із дядьком і з дядиною «душили» кабана — повилазимо на кабана й гуцикаємося на ньому… Щоб сало м’якеньке було!
За це нам дядько давав по шматочку смаленого кабанячого хвоста й вуха…
Така була радість, що й не говоріть!
І раптом вам — ялинка! Та ще в пана!
* * *
У суботу ще зранку ми почали збиратися.
Мати всіх нас повмивала з милом. На хлопцях новенькі сорочечки і штанчата, на Парасі — червоне в смужечку платтячко та ще й разок доброго намиста зі срібним посередині коповиком на шию Парасі наділа мати.
А які сани батько приладнав, не сани, а ґринджоли! На них він поклав кучу, оту штукенцію, що горшки з макітрами в ній гончарі по ярмарках возять або полову з поля транспортують, повну кучу наклав сіна, нап’яв зверху халабуду,— такий вийшов, як по-нинішньому — лимузин, що куди вам! В оглоблі запріг Жолудя, — здоровенний бурий кінь такий був у маєтку, а на пристяжку — білокопиту Кислицю. А за Кислицею біг стригун Вітер.
Повкутували нас у кожухи та у свитки, і поїхали ми.
Повіз нас батько, а мати з меншими залишилися вдома, бо малих іще не можна було «у світ» вивозити — братик іще тільки на ноги спинався, а сестричку тільки місяць тому, як баба під калиною знайшла.
Приїхали ми до панського палацу без ніяких пригод, тільки в одному ярку сани-куча забігли, дуже набік нахилилися, хотіли перекинутися, та батько встиг вискочити і плечем підважити сани, — ми тільки лобами стукнулися.
Приїхали зарані. Пан наказав прибути на 7 годину вечора, так ми ще в батькового кума, у дядька Мехтодія, панського кучера, до початку пересиділи, від сіна пообтрушувалися.
От і вечір. Пішли ми в панські горниці.
Ідемо, тремтимо, бо пан сердитий був, і ми його боялися. Поприходили в горниці. Там посеред великої кімнати стоїть велика ялинка, на ній багато свічок горить, круг неї паненята з панами стрибають. Стара пані на роялі грає.
Старий пан сидить у кріслі і «стріляє» хлопавками. Вистрелить та до нас:
— Страшно чи ні? — питає.
А ми купкою тулимося біля дверей, не спускаючи очей із ялинки. Ось пан як закричить:
— Андрію! Люльку!
Біжить Андрійко, козачок, несе панові люльку з довжелезним цибухом, дає її панові, а сам стає навколішки, щоб запалити люльку.
Андрійко чи підсковзнувся, чи що таке трапилося, тільки він якось упав і вибив панові з рук люльку. Пан його як штурхоне.
А наша Парася як закричить — злякалася!
Старий пан заткнув уха, ми кинулися до Парасі, я зачепив гілку на ялинці, впала з ялинки свічка на якусь панянку. Та — у крик! Усі забігали, заметушилися! Я кинувся гасити свічку та збив із ніг панянку. Але нічого такого страшного не скоїлося, тільки метушня. Панянка підвелася, скривила губи й кудись подалася.
Батько нас усіх «вигорнув» із кімнати в коридор, та й пішли ми до кучера, а на другий день вранці поїхали додому.
Батькові пан виговоряв тоді, що ми, діти, дуже в його дикі!
Більше нас пан на ялинку ніколи не кликав.
Кінець.
Новорічна Казка. Різдвяна книга бажань
Була собі родина, яка жила в маленькому містечку. У них було двоє дітей: хлопчик Максим і дівчинка Олена. Вони дуже любили своїх батьків і одне одного, але ще більше вони любили свята, особливо Новий Рік і Різдво. Вони завжди чекали на цей час, коли можна прикрасити ялинку, отримати подарунки, зустрітися з родичами і друзями, і, звичайно, загадати бажання.
Одного разу, за кілька днів до Нового Року, вони вирішили піти на горище свого будинку, де зберігалися старі речі їхніх предків. Вони хотіли знайти щось цікаве або корисне для святкового настрою. Вони розглядали різні предмети: старі фотографії, іграшки, одяг, книги, але нічого не привертало їхньої уваги. Аж раптом Максим побачив у кутку пилюку старовинну книгу, яка була згорнута в червону тканину із золотими нашивками. Він підійшов до неї і підняв її в руки.
- Олена, подивись, що я знайшов! — вигукнув він. — Це книга, але не звичайна, а дуже стара і красива!
- Покажи мені! — відповіла Олена й побігла до брата. — Ой, справді, яка гарна! Що в ній написано?
Вони розвернули книгу й побачили на першій сторінці напис золотими літерами: «Різдвяна Книга Бажань». Під ним було ще декілька рядків:
«Ця книга належить дітям, які вірять у чудеса й хочуть зробити світ кращим. У ній записані бажання дітей з усіх куточків світу, які вони загадували на Новий Рік і Різдво. Якщо ви хочете виконати одне із цих бажань, то просто скажіть: «Я хочу виконати бажання номер…». І ви потрапите в той час і місце, де живе дитина, яка загадала це бажання. Але пам’ятайте, що ви маєте повернутися до свого часу до настання Нового Року, інакше ви залишитеся в минулому назавжди. І ще одне правило: ви можете виконати тільки одне бажання за все своє життя. Будьте обережні, добрі й щасливі!»
Діти були в захваті від цього напису. Вони не могли повірити, що вони знайшли таку чарівну книгу, яка давала їм можливість подорожувати в часі і виконувати бажання інших дітей. Вони відразу захотіли спробувати це.
- Максим, давай виконаємо одне бажання! — сказала Олена. — Як ти думаєш, яке вибрати?
- Не знаю, давай подивимося, що в книзі є. — відповів Максим і перегорнув сторінку.
Вони побачили, що книга була поділена на розділи за роками, починаючи з 1900 року й закінчуючи 2023 роком. У кожному розділі було по десять бажань, які були пронумеровані й коротко описані. Наприклад:
«Бажання номер 1. 1900 рік. Хлопчик з Англії хоче мати велосипед, щоб їздити зі своїми друзями.»
«Бажання номер ..36… 1910 рік. Дівчинка з Франції хоче вчитися малювати, але її батьки не дозволяють їй цього.»
«Бажання номер …72… 1925 рік. Хлопчик з Індії хоче побачити сніг, але в його країні ніколи не буває зими.»
І так далі.
Діти почали швидко переглядати книгу, намагаючись знайти найцікавіше й найгарніше.
«Бажання номер …72… 1925 рік. Хлопчик з Індії хоче побачити сніг, але в його країні ніколи не буває зими.»
- О, це цікаве бажання! — вигукнув Максим. — Давай виконаємо його! Я думаю, це буде дуже весело!
- Так, давай! — погодилася Олена. — Я теж хочу побачити сніг!
- Тоді що ж ми чекаємо? — запитав Максим. — Скажи магічні слова!
- Добре, скажу. — відповіла Олена й підняла книгу вгору. — Я хочу виконати бажання номер …72… з 1925 року!
У ту ж мить вони знову почули дзвінкий звук, який нагадував дзвоники на ялинці. Вони подивилися навколо й побачили, що все змінилося. Вони опинилися на вулиці, де стояли високі будинки з кольоровими фасадами. На небі світило сонце, а повітря було спекотним і вологим. Вони зрозуміли, що вони потрапили в 1925 рік і в Індію.
- Ура, ми знову зробили це! — вигукнула Олена. — Ми в минулому!
- Так, ми тут! — відповів Максим. — Але де ж хлопчик, якому ми хочемо виконати бажання?
Вони подивилися на книгу й побачили, що на сторінці з бажанням з’явилася нова інформація: ім’я хлопчика, адреса його дому і фотографія його обличчя. Вони прочитали, що його звали Раджу, і що він жив на вулиці Ганді, будинок номер 24. Вони підняли голови й побачили, що вони стояли саме на цій вулиці, і що будинок номер 24 був недалеко від них.
- Ось він, його дім! — сказав Максим і показав на будинок. — Давай підемо туди!
- Добре, давай! — погодилася Олена й пішла за ним.
Вони підійшли до будинку й побачили, що він був дуже великий і розкішний. На вікнах були штори із шовку, на дверях висів вінок із квітів, а на подвір’ї було багато пальм і фонтанів. Але снігу не було.
- Де ж він, Раджу? — запитала Олена. — Може, він удома?
- Може, але я не бачу його. — відповів Максим. — Може, він у школі?
- Але ж сьогодні неділя. — сказала Олена. — Школи не працюють.
- Тоді де він? — запитав Максим.
У цей момент вони почули дитячий голос, який звучав зсередини будинку.
- Хей, хто там? — сказав голос.
Вони обернулися і побачили, що з вікна виходив хлопчик років десяти, який був дуже схожий на того, якого вони бачили в книзі. Він мав чорне волосся, карі очі й серйозний вираз обличчя. Він був одягнений у білу сорочку, чорні штани й турбан. У руках він тримав книгу, яку він сам читав.
- Привіт, ти Раджу? — запитав Максим.
- Так, а хто ви? — запитав Раджу.
- Ми твої друзі. — відповіла Олена. — Ми прийшли до тебе в гості.
- До мене в гості? — здивувався Раджу. — А як ви знаєте, де я живу?
- Ми… ми… — почав Максим, але не знав, що сказати.
- Ми просто знаємо. — перебила його Олена. — Ми знаємо багато про тебе.
- Наприклад? — запитав Раджу.
- Наприклад, ми знаємо, що ти любиш читати книги. — сказала Олена й показала на книгу в його руках.
- О, це правда! — відповів Раджу. — Я дуже люблю читати книги! Це моя мрія — стати вченим і досліджувати світ!
- І ми знаємо, що ти хочеш побачити сніг, але у твоїй країні ніколи не буває зими. — додав Максим.
- Як ви це знаєте? — знову здивувався Раджу. — Я нікому не говорив про це!
- Ми просто знаємо. — повторила Олена. — І ми хочемо тобі допомогти.
- Допомогти? — запитав Раджу. — Як ви можете мені допомогти?
- Ми можемо показати тобі сніг. — сказав Максим.
- Показати мені сніг? — не повірив Раджу. — А як ви це зробите?
- Ми просто покажемо. — сказала Олена. — Ми маємо все, що потрібно.
- Усе, що потрібно? — запитав Раджу. — Що саме?
- Ну, наприклад, книгу. — сказав Максим і показав на книгу у своїх руках.
- Книгу? — запитав Раджу. — А що в ній?
- У ній є багато цікавих речей. — відповів Максим. — Але ми не можемо тобі показати.
- Чому? — запитав Раджу.
- Бо це секрет. — сказала Олена. — Але ти можеш нам довіритися.
- Довіритися? — запитав Раджу. — А чому я маю вам довіритися?
- Бо ми твої друзі. — відповів Максим. — І ми хочемо тобі зробити приємно.
- Приємно? — запитав Раджу. — А як ви зробите мені приємно?
- Ти побачиш. — сказала Олена. — Але для цього нам потрібно трохи часу і простору.
- Часу і простору? — запитав Раджу. — А скільки?
- Не багато. — відповів Максим. — Просто дай нам годину, і ми все зробимо.
- Годину? — запитав Раджу. — А де ви будете?
- Ми будемо тут, на твоєму подвір’ї. — сказала Олена. — А ти можеш піти почитати свою книгу або зробити щось інше.
- Тут, на моєму подвір’ї? — запитав Раджу. — Але тут немає нічого цікавого!
- Не хвилюйся, скоро буде. — сказав Максим. — Просто довірся нам.
- Ну добре, я довірюся вам. — сказав Раджу. — Але обіцяйте, що ви не зробите нічого поганого.
- Ми обіцяємо. — сказали Максим і Олена разом.
- Тоді добре. — сказав Раджу. — Я піду почитати свою книгу. Але не забудьте, що я повернуся через годину.
- Ми не забудемо. — сказали Максим і Олена.
- До побачення! — сказав Раджу й пішов до своєї книги.
- До побачення! — сказали Максим і Олена й попрощалися з ним.
Коли Раджу пішов, Максим і Олена почали працювати над своїм планом. Вони відкрили книгу і знайшли сторінку, де було написано, як показати сніг. Вони прочитали інструкції і побачили, що їм потрібно було знайти декілька речей: лід, сіль, цукор, вату, ножиці і клей. Вони подумали, де вони можуть знайти ці речі, і вирішили, що вони можуть позичити їх у сусідів або знайти їх на базарі. Вони розділилися і пішли шукати потрібні речі.
Через півгодини вони зібрали все, що їм потрібно, і повернулися на подвір’ї Раджу. Вони почали робити сніг, слідуючи інструкціям із книги. Вони використовували лід, щоб зробити крижинки, сіль, щоб зробити їх білими, цукор, щоб зробити їх солодкими, вату, щоб зробити їх пухнастими, ножиці, щоб вирізати їх різних форм, і клей, щоб склеїти їх разом. Вони працювали швидко і старанно, і через півгодини вони закінчили свою роботу. Вони дивилися на свій сніг і побачили, що він виглядав дуже гарно і весело. Вони посміхнулися одне одному й погладили книгу.
- Ми зробили це! — сказав Максим.
- Так, ми зробили це! — підтвердила Олена.
Вони обнялися і радісно засміялися. Вони були дуже горді собою і своїм снігом. Вони дивилися на годинник і побачили, що їм залишилося ще трохи часу, перш ніж повернутися до свого часу.
- Максим, а що, якщо ми подаруємо наш сніг Раджу? — запропонувала Олена.
- Подаруємо? — запитав Максим. — А як ми це зробимо?
- Ми просто покладемо його під його вікно, як подарунок від Санта Клауса. — сказала Олена. — Я думаю, він буде дуже здивований і радий.
- Санта Клауса? — запитав Максим. — А хто це?
- Це той, хто приносить подарунки дітям на Різдво. — пояснила Олена. — Він літає на оленях і має червоний костюм і бороду.
- О, я чув про нього. — сказав Максим. — Але чи вірить у нього Раджу?
- Не знаю, але ми можемо спробувати. — сказала Олена. — Може, він повірить, якщо побачить наш сніг.
- Тоді давай зробимо це. — погодився Максим. — Я думаю, це буде гарний подарунок для нього.
- Так, давай! — підтвердила Олена.
Вони взяли свій сніг і підкралися до вікна Раджу. Вони поклали сніг під вікно і прикрасили його ватою і цукром. Вони також залишили записку, на якій було написано:
«Дорогий Раджу, це подарунок для тебе від Санта Клауса. Це сніг, який ти так хотів побачити. Сподіваюся, ти будеш щасливий і здійсниш свою мрію. З любов’ю, твої друзі Максим і Олена.»
Вони підписали записку й поклали її поруч зі снігом. Вони були дуже задоволені собою і своїм снігом. Далі подивилися на годинник і побачили, що їм залишилося дуже мало часу, перш ніж повернутися до свого часу.
- Максим, Олена, ми маємо йти. — сказала Олена. — Нам час повертатися.
- Так, ми маємо йти. — сказав Максим. — Але я хочу побачити реакцію Раджу, коли він побачить наш сніг.
- Я теж хочу. — сказала Олена. — Але ми не можемо залишатися тут. Ми маємо повернутися до свого часу, інакше ми залишимося в минулому назавжди.
- Ти права. — сказав Максим. — Давай підемо.
Вони взяли свою книгу й пішли до місця, де вони з’явилися. Вони відкрили книгу і знайшли сторінку, де було написано, як повернутися до свого часу. Вони прочитали інструкції і побачили, що їм потрібно було сказати: «Я хочу повернутися до свого часу». Вони підняли книгу вгору і сказали разом:
- Я хочу повернутися до свого часу!
У ту ж мить вони знову почули дзвінкий звук, який нагадував дзвоники на ялинці. Вони подивилися навколо й побачили, що все змінилося. Вони опинилися на горищі свого будинку, де вони знайшли книгу. На небі світило сонце, а повітря було прохолодним і свіжим. Вони зрозуміли, що вони повернулися до свого часу.
- Ура, ми знову зробили це! — вигукнула Олена. — Ми в нашому часі!
- Так, ми тут! — відповів Максим.
Вони закрили книгу й поклали її на місце. Вони пішли до своїх батьків і розповіли їм про свою пригоду. Батьки не повірили їм, але були раді, що вони повернулися. Вони обійняли їх і сказали, що люблять їх. Вони приготували для них смачний обід і подарували їм подарунки. Вони сіли за стіл і почали святкувати Новий Рік і Різдво. Вони були дуже щасливою родиною.
А книга лежала на горищі й чекала на нових діточок. Можливо і ви колись знайдете таку книгу….
Кінець.
