Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий — усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.
Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
— Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю — у брехуна потрапиш…
— А ти можеш подовжити день? — питає купець.
— Бігме, що можу! — й оком не моргнув селянин.— Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає — Радіє купець, аж руки потирає:
— Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день,— сто талярів твої.
— Добре, спробую,— дав згоду селянин,— тільки цю машину самому панові доведеться крутити.
— Що ж,— купець почухався за вухом,— як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…
Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав — машина готова! — Тепер, паночку, крутіть, — і селянин показав на корбу.— Увечері я прийду за грішми.
Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.
Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.
— Ну, паночку, як? — питає і посміхається.
— Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…
— Чому не можна, паночку…— каже селянин.— Але тоді день більшим не буде. Купець махнув рукою:
— І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!
