У далекому селі, серед зеленого подвір’я, жили два півники — Грімко і Хоробрик. Обидва були дужі, горді та мали голосистий спів. Але головне — кожен з них вважав себе найголовнішим на подвір’ї.
Грімко був трохи більшим та мав яскравий гребінь, що гордо майорів на сонці. Він вважав себе справжнім господарем. А Хоробрик був меншим, але дуже відважним і не боявся нікого. Вони не могли терпіти одне одного й щоразу змагалися за першість перед курочками.
Одного дня їхнє суперництво досягло краю.
— Це моє подвір’я! — вигукнув Грімко, тупнув лапкою та розправив крила.
— Ти помиляєшся! — сміливо відповів Хоробрик. — Ми побачимо, хто тут головний!
І ось вони зійшлися в бій. Дзьоби та кігті билися, пір’я летіло на всі боки, кури голосно квоктали, ховаючись по кутках. Битва була довгою, але зрештою Грімко здолав Хоробрика.
— Ха! Тепер усі знатимуть, хто тут головний! — гордо вигукнув Грімко.
Переможець стрибнув на дах курника, випростав груди, розправив крила й почав гучно кукурікати:
— Ку-ку-рі-ку! Я найсильніший! Я непереможний!
Його голос лунав на все село, аж поки… з високого неба не з’явилася тінь. Це був Орел, що ширяв у повітрі. Він почув гордовите кукурікання й вирішив перевірити, хто це так голосно вихваляється.
Одним потужним рухом крил він спустився вниз, схопив Грімка міцними кігтями та поніс у височінь.
Кури перелякано закудкудакали, а Хоробрик, що ховався у кущах, обережно виглянув. Він побачив, що суперника більше немає, і сміливо виступив уперед.
— Відтепер я буду захищати наше подвір’я! Але я пам’ятатиму, що справжня сила — це не лише міцні крила й гострий дзьоб, а й розум та скромність.
З того часу Хоробрик став мудрим і справедливим ватажком курника, а всі мешканці подвір’я шанували його за доброту та розважливість.
Кінець!
Мораль:
Гордість та хвастощі можуть зіграти злий жарт. Справжній лідер — не той, хто голосніше кукурікає, а той, хто вміє бути мудрим і обачним.
