Опис казки Дивна сопілка
Коли веприк з лісу руйнує чарівний сад, батько випробовує синів. Лише один виявляється справжнім героєм, а казкова калина розкриває таємницю.
Читайте казку Дивна сопілка онлайн
Був собі чоловік та жінка, а в них два сини, і мали вони такий садок, що як уродить рясно та продадуть садовину, то цілий рік із того самого аж до нового годуються. Аж то унадився в той садок веприк із лісу, риє та й риє щоночі, а вдосвіта втікає, і ніяк його до-стерегти не можна. Щонайліпше дерево підрив, та і став садок підсихати. От батько й каже до синів:
— Достережіть мені, що воно садка псує, а котрий із вас допантрує садка, тому й садок буде по моїй смерті.
Пішли хлопці вночі на варту, позасідали в садку та і ждуть. То старший посидів, посидів та й заснув, а менший нарубав терну та й обложився геть навколо: отож як почне його сон змагати, то він кинеться, вколеться на шпичку тернову та і прокинеться. Так цілу ніч не заснув на чатах. Аж то перед світом чує, щось хропе та ломиться в садок. Дивиться хлопець, а то веприк із лісу — полум’ям дише, іклами землю пише, копитами загрібає, хвостом слід замітає. Стрілив хлопець та й забив веприка враз. Тільки менший брат стрілив, то старший прокинувся, бачить — веприк уже забитий; так йому заздрісне стало, що то вже тепер батько на меншого садок запише, — узяв та й забив брата зі своєї стрільби, поховав його в полі при дорозі, а сам поніс веприка додому.
— А де ж брат? — питає батько.
— Брата, — каже син, — оцей веприк розірвав, то я його застрілив, а братового тіла не знайшов.
Заплакали старі, батько в плач, мати в голос. Став їх старший син потішати та так придобрився, що батько йому ще за життя і хату й обійстя віддав, аби він їх, старих, при собі до смерті тримав.
А над забитим братом у полі при дорозі виросла калина, та така хороша, аж очі бере, літо й зиму на ній і лист, і цвіт, і ягідки — все разом.
Ідуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:
— Що то воно за калина така дивна? А один вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза, їде та і грає, а сопілка йому людським голосом співає, словами промовляє:
— Помалу-малу, чумаче, гран, Не врази ж мого серденька вкрай! Брат мене вбив, у землю зарив, За того веприка, що в саду рив.
Злякався чумак, хотів ту сопілку викинути, а товариші кажуть:
— Не кидай, треба людей попитати, може, хто скаже — проти чого воно.
Доїхали до села до крайньої хати, попросилися на ніч, там їх прийняли, ще й вечеряти запросили. Сидять вони, вечеряють та про те диво розказують, що яка то дивна в них сопілка з тієї калини, що росте при дорозі:
— Ось нате, господарю, хоч самі заграйте. Узяв старий господар сопілку, заграв, а вона до нього людським голосом співає, словами промовляє:
— Помалу-малу, батеньку, грай, Не врази ж мого серденька вкрай! Брат мене вбив, у землю зарив, За того веприка, що в саду рив.
— Що воно таке? — каже господар. — Ану-но ще ти, стара, заграй!
Узяла стара господиня сопілку, а вона й до неї:
— Помалу-малу, матінко, грай, Не врази ж мого серденька вкрай! Брат мене вбив, у землю зарив, За того веприка, що в саду рив.
Тоді старий до сина:
— Тепер ти грай. Той не хоче:
— Чи я малий у дудочку грати?
Та батько таки примусив. Тільки-но молодий господар сопілку до губ притулив, а вона як заквилить:
— Помалу-малу, братику, грай, Не врази ж мого серденька вкрай! Ти ж мене вбив, у землю зарив, За того веприка, що в саду рив.
Тут батько до сина:
— Признавайся, що ти брата вбив! Той і признався, бо вже не було куди. Прогнав його батько геть з очей, а сам зостався зі старою сиротами віку доживати.
А калина та, мабуть, і досі цвіте.
