Опис казки Де взялися запорожці
Богатир зустрічає в дорозі голову вояка і вирішує створити із неї щось чарівне. Його вибір призводить до несподіваного результату та появи нового героя.
Читайте казку Де взялися запорожці онлайн
Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться — лежить над дорогою голова, така розкішна та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з іншим. Під’їхав до неї богатир та й каже:
— Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!..
— Ні, — каже, — воювала я та й ще воюватиму!
— А, — каже подорожній, — так ти он яка…
Та взяв під’їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову… Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова, — такий гарний, не надивишся. Він узяв та й забрав його в хустину.
З’їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов із хати. А в нього, у того богатиря, та була дочка, уже доросла. Узяла вона той вузлик із лави, розв’язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того завагітніла. Через рік народився в неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша. От і росте той син. Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, і дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не до ладу між пастухами: які більші, то менших ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже:
— Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме.
Усі з нього сміються — звісно, мале ж воно. А він — на своєму: обирати, та й годі!
— Ну, — кажуть, — як же ми будемо обирати?
— Та так, — каже хлопець. — Кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть в озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом.
Кричить один, гука другий, і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді і сміються хлопцеві:
— Ану ж, гукни на їх ти.
Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!..» — так і заніміли жаби…
От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються.
Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому — чи то Бог так покарав, а чи поробив який лихий чоловік — величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на хлопців:
— Ану, заверніть того чоловіка до мене. Пішли, гукають:
— Іди, отаман кличе!
Той не хоче, а йде свосю дорогою. Прийшли хлопці до отамана:
— Не хоче, — кажуть.
— Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене. Догнали, кажуть:
— Грізно звелів отаман, йди до нього.
Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана. А цей як гукпо па гадюку:
— Ступай, — каже, — невіро, у свою сторону, годі тобі християнську кров ссати!
Гадюка впала на землю та й поповзла геть.
— А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучитиме.
А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями.
— Повісити його на коров’яці, — каже отаман.
— Та хіба ж коров’як видерже? — питаються в нього.
— Вішайте, та й годі, — відмовляє отаман. Повісили… Тоді стали всі свого отамана боятись: «Це він, — кажуть, — і всіх нас може перевішати». А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом — не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана.
— Ех,– каже,– тепер уже нам із вами в купі доведеться доживати.
Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих постухів і стали перші запорожці.
