Циган на голій толоці лежав порожнім животом до сонця і думав, як би то йому смачно пообідати. Тяжко мучила його та єдина думка, але не задурно: схопився на ноги й побіг до дідича, бо тільки той жив добре того року.
Циган покликав чоловіка, що порався в дідичевих сінях, і зашепотів:
— Мой, ти, слуго, винеси щось на одного зуба…
— Не можу, цигане, не можу, пан такий скупий, що тримає кожну крихту під ключем. Коли прийдуть гості, він сам видає страви й тоді йому дуже трясуться руки.
— Але я сьогодні мушу пообідати, бо мені вовчі зорі вже привиджаються,— шипів далі циган.
— Слаба надія,— відповів слуга.— Сюди приїжджають не такі пани, як ти, а дідич їх тільки тютюном частує. Циган зайшов до пана, а той якраз обідав.
— Чого прийшов? — оглянувся панисько.
— Мой, пане, не скажеш, скільки взяв би я за діамант — такий, як то яйце, що перед тобою? — спитав циган, ликаючи слину.
— Не знаю… Дай спочатку подивлюся…
— Та я б зараз же приніс, але такий голодний, що не зможу дійти до шатра.
Дідич, сподіваючись, що діамант дістанеться задурно, посадив цигана за стіл, а сам вийшов у другу кімнату, аби не дивитися, як він буде їсти.
Циганисько швидко повипивав усе рідке, що було на столі, а все густе і тверде склав у пазуху для своїх дітей.
Дідич повернувся і побачив, що на великому столі не залишилося ні крихти. Він аж побілів, та не сказав нічого — думав про циганський діамант.
— Дякую вам, пане, за обід,— сказав легко циган.
— Ти не дякуй, а біжи в табір і принеси те, що обіцяв! — не стримався дідич.
— А що я вам обіцяв?
— Та діамант, такий, як яйце…
— Ага… Але, пане, ви мусите знати, що той діамант мені снився минулої ночі.
Дідич заревів, а циган вибіг із кімнати, і тільки дим за ним.
