Мав один чоловік двох дочок. Коли вони виросли, видав їх заміж. Одну за городника, другу — за гончаря. Якось у неділю батько подумав: «Піду провідаю дочок. Уже давно їх не бачив, заскучав за ними».
І вирушив старий у дорогу. Спершу пішов до старшої, що була за городником. Зайшов до хати, привітався, сказав, що сумує за нею, важко, одиноко самому.
— Я теж занудьгувала за тобою, татусю, — відповіла донька, — але маю стільки роботи, що ніколи вибратись до тебе.
— Як тобі живеться, доню? — запитав батько.
— Добре, татку. Оце посадили капусту, картоплю та іншу городину й чекаємо дощу. Земля суха-сухісінька, а він не йде. Біда та й годі. Молися, татусю, щоби пішов дощ. Якщо він піде, ми виростимо городину, продамо і вторгуємо чималі гроші. Молися, батеньку.
Батько посидів ще трохи і вирішив піти до другої доньки.
— Навідаюся до твоєї сестри, — каже.
— Жаль, тату, але я не можу піти з тобою, треба варити вечеряти.
Батько попрощався і пішов. Незабаром дістався господи молодшої доньки. Та зраділа побачивши батька. Запросила погостювати кілька день.
— Як твої справи, доню, як живеш? — запитав.
— Дякувати богу, добре. На дворі купа горщиків сушиться. Хоч би не було дощу, бо вся наша праця буде марна.
— Та погода наче гарна, доню, на небі ні хмаринки. А твоя сестра, навпаки, хоче дощу.
— Ой ні, таточку, моліться, щоб не було дощу, хоч би декілька днів сяяло сонечко. Ми б продали горшки і взяли гарні гроші.
Не знав бідний чоловік, що відповісти дочці. Посидів ще трохи в неї і пішов додому. Дорогою розмірковував: «Хоч би як молився, обом не догоджу. В однієї буде радість, а в другої — горе». Хай буде так, як Всевишній скаже.
Прийшов додому і став молитися за обох дочок, бо й одна, і друга йому рідні
