Вірші про кохання: Більше 40 кращих та зворушливих віршів

Кохання — це одне з найсильніших почуттів, яке здатне наповнювати життя особливим змістом, дарувати натхнення та неповторні емоції. Українська поезія про кохання завжди була джерелом мудрості й краси, адже в ній передаються найтонші почуття, від палкої пристрасті до ніжної турботи.

У цій збірці ми зібрали більше 40 кращих віршів, що торкають душу та нагадують про силу справжніх почуттів.

Тут ви знайдете вірші про кохання багатьох поетів

До цієї добірки увійшли вірші найвідоміших українських поетів, які оспівували кохання у всіх його проявах. Серед авторів, чиї твори ми представляємо, ви знайдете:

• Василь Стус — один із найщиріших поетів XX століття, у його віршах кохання зливається з ніжністю та болем.
• Ліна Костенко — її слова вражають глибиною і мудрістю, розкриваючи кохання у його найрізноманітніших гранях.
• Володимир Сосюра — його романтичні твори, сповнені відданості й ніжності, зачаровують своєю простотою і щирістю.
• Максим Рильський — класик української поезії, у чиїх віршах кохання оспівано з особливим теплом та глибиною.
• Юрій Андрухович — його поезія про кохання сповнена образів сучасності та поєднує романтизм з іронією.
• Сергій Жадан — сучасний поет, що майстерно передає складні почуття вільного духу й незламного серця.
• Олександр Ірванець, Микола Вороний, Юрій Іздрик, Олена Галета та інші, чия творчість розкриває різноманіття відтінків кохання.

Кожен із цих поетів унікально висловлює почуття, яке торкає серце. Вірші цієї добірки стануть натхненням для тих, хто хоче висловити власні почуття або просто поринути у світ краси поетичного слова.

Насолоджуйтеся класикою та сучасною поезією, що нагадує про глибину і неповторність кохання.

Оберіть вірш про кохання за його початком:

Якби помножити любов усіх людей,

ту, що була, що є й що потім буде,

то буде ніч. Моя ж любов — як день,

не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки

і всі сонця з усіх небес на світі, —

моя любов горітиме яркіш

за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,

що вітер їх під зорями колише, —

моя любов пахтітиме міцніше

над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,

повз мене хай ідуть вони без краю, —

Марії я на них не проміняю,

ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,

і в серце зір цей буде хай світити, —

зачарувать мене не зможе він —

твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,

така ясна, що спів про тебе лине?

Світи ж мені, світи мені завжди,

над зорі всі, зоря моя єдина!

Володимир Сосюра

***

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду,

Ти мене, кохана, приведеш до поля,

Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста, —

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить…

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Максим Рильский

***

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Ліна Костенко

***

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю.

Ліна Костенко

***

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

Ліна Костенко

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.

Між землею і небом – висячі плантації квітів…

У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць

дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.

Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.

І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,

і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –

у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.

Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні

заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,

і довіку ходити удвох по висячій плантації,

де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

Юрій Андрухович

***

Любов – це талісман,

Урочий подарунок.

Любов – кип’ячий трунок

З ілюзій та оман.

Хай трапиться титан –

Сп’янить його цілунок!

Любов – це талісман,

Що кидає в туман

Замріяних пестунок,

Чіпнувши серця струнок,

Веде в шалений тан!

Любов – це талісман,

Що нищить обрахунок,

Псує ввесь план, керунок

І завдає нам ран…

Чи ж є на цей дурман

Сякий-такий рятунок?!.

Любов – це талісман, –

Це той заклятий стан,

Коли снує малюнок,

Химерний візерунок

В душі у нас… шайтан!

Любов – це талісман.

Микола Вороний

***

Вночі я не встиг про це сказати.

Ніч — це серця з золотими нервами.

А на ранок виходиш зі своєї казарми —

сонце вгорі і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,

основи його — вологі, останні.

Якщо не хочеш про мене думати —

думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,

думай, коли тобі хочеться плакати.

Дерева в тумані схожі на радіо —

діляться бідами, діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,

якщо не маєш сили та спокою,

думай про ліс, що стоїть загатою —

міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,

думай про надрізи й крону.

Нехай ця земля, смоляна і осіння,

наповнить теплом ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,

думай собі, ніби так і треба.

Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,

коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую

серед туману й огрому нічного.

Немає нічого випадкового.

Немає нічого. Зовсім нічого.

Сергій Жадан 

***

А я тебе кидаю

В світі такому холодному.

Всі клятви й обіцянки

Раптом упали в ціні.

І тільки два слова,

Два слова сумління колотимуть:

Пробачиш мені?

Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,

Яви свою милість, пробач мені.

Звільни мою душу

Від того, що так їй пече.

Тому ми й прощання

Назвали останнім побаченням,

Щоб мати надію —

А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.

Головою печально похитуєш

І стук твоїх кроків

Відлунює в скроні мої:

«Навіщо ти кидаєш милу,

На-ві-що ти ки-да-єш?

Це ж, може, остання любов,

Тож не кидай її!…»

Останні вагання

Змиває і злизує злива.

Останніх благань

Благенькі блакитні вогні.

А я тебе кидаю,

Я тебе кидаю, мила,

Мов круг рятувальний,

Якого хтось кинув мені.

Олександр Ірванець 

***

Йду, і не маю сліз, минаючи квартали,

Немов недобрі сни, позбавлені небес,

І все в мені бринить – і стале, і нестале,

І весь великий борг, і страх великий весь.

Хай яблука впадуть – і навіть ті останні,

Що важчі, ніж слова, та легші молитов.

…Є особливий час – час постаті в тумані,

Якій усе одно. Якій усе – любов.

Маріанна Кіяновська

***

людина сама нічого не може

людині завжди потрібен інший

на кого можна себе помножити

для кого варто писати вірші

з ким можна разом долати відчай

чи радість ділити не ризикуючи

хто може в будь-яку мить засвідчити

що ти – реальний що ти – існуєш

людина ж бо в себе не надто вірить

все свідка для себе шукає якогось

нема людини – спіймає звіра

не зловить звіра – віднайде бога

не знайде бога – візьме люстерко

та навіть там себе не впізнає

бо в сóбі бачить обличчя смерті

й не розуміє що смерті немає..

людина сама нічого не може –

ні народитись ні вмерти тихо

побудь же іншим мені мій боже

постій поблизу…

помовч…

подихай…

Юрій Іздрик

***

Сьогодні

Я сьогодні курю і курю папіроси

Я сьогодні смутний

Я сьогодні смутний я сьогодні

смертельно смутний

Бо люблю її коси

Вечір притих зачарований місяцем сонним

Де самотить наш парк

Я сьогодні не там ах я хочу у парк

Хочу бути розмовним

Але буду мовчать поки прийде четвер

Кілька стоскнених день

Бо не можу ж я перший — який зараз день

Місяць вечір завмер

За одною — одна — я курю папіроси

Я сьогодні смутний

Я сьогодні смертельно смертельно смутний

Я люблю її коси.

Михайль Семенко

***

є час обіймати — і час уникати обіймів

є час щоб єднатись — і час залишатися вільним

є час на розмову — і час німувати у тиші

є час для любові — і є для байдужості ніша

усьому свій час і усьому доречна хвилина

і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине

і ніжність що нас підриває колись та й погасне

по-іншому тут не буває — живе те що вчасне

а що не на часі — те так і загине невчасним

бо виключно вчасно із нами трапляється щастя

тож будьмо уважні і будьмо для себе доречні

уміймо відважно дозволити іншому втечу

є час щоб кохати — й кохання що часу не знає

є час обіймати — і я от тебе обіймаю

Юрій Іздрик

***

А потім хтось не сахнеться від темних твоїх історій,

що їх ти носиш у рукаві, наче краплені карти.

У цім нещадному часі, як у штормовому морі,

так легко збитися з курсу, так легко забути, яка ти.

А потім хтось не зречеться твоєї довіри смішної.

І можна буде вірші. Або розділити тишу.

Чи разом із поколінням лягти у ґрунт перегноєм — 

та, може, запам’ятається, що ти про це напишеш.

І, щоби не загубилося, напишеш на власній шкірі.

Зимова голка до шраму так по-живому торкається. 

І стільки всередині вугля — тому і кроки важкі,

але електричні іскри дрижать на кінчиках пальців. 

І кілька провин та пробачень. Людська розтривожена зграя

і сни при війни кривавому каганцеві.

Та хтось про тебе найбільше у вутлому світі знає,

не судить і не зрікається.

І важить лише оце.

Катерина Калитко

***

Іду на ви.

Князь Святослав

Ні чорта собі — фраєрнулась.

Оксана Забужко

Ти не мій, ти не мій, ти не мій,

І ні вітер, ні вечір, ні сльози,

Тільки світу зелений сувій,

Тільки літа завищені дози.

У мені, у мені, у мені

Стільки кривди і стільки крові!

Літо ходить сторч по стіні,

По шаленій моїй любові.

Утікай, утікай, утікай —

Літо прагне людської жертви.

Люди раз уже втратили рай,

Потім вдруге, і втретє, вчетверте…

Ти не мій, ти не мій, ти не мій

Ні сьогодні, ні завтра, ні вчора.

А буває ж, кохання — змій.

Бережись, я іду. Я — ворог.

Олена Галета

***

Кохана

ти не знаєш

що коли я приходжу від тебе

я засинаю

людиною

а просинаюся деревом

і вранці

шумлю у нашому подвір’ї

і сусіди дивуються

звідки

за ніч

виросло таке

дерево

Кохана

ти не знаєш

що коли я приходжу від тебе

я засинаю людиною

а просинаюся

хмарою

яка зачепилась

за середвіття двадцятого віку

і яка не знає

куди їй пливти

і все небо

дивується

що це в мене за хмара

яка не знає

куди їй пливти

адже вона знає ця моя хмара

що єдина вітчизна у неї

це я

небо

Кохана

ти не знаєш

що коли я приходжу від тебе

я засинаю Миколою

а просинаюся

поїздом

який везе під ракетними небесами

мільйони дівчат

таких

як ти

кохана.

Микола Вінграновський

***

Пливи, рибо, пливи —

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні.

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось — мої сни,

це — рибальські човни,

це — ніч, це — течія,

це — смерть, певно, моя.

Життя — це тиша й сміх.

Його стане на всіх.

Його вистачить всім —

всім коханням моїм.

Тому лети, рибо, лети —

я знаю всі мости,

знаю всі маяки,

роблю все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій —

радій, рибо, радій.

Любов варта всього —

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

Сергій Жадан

**

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

Коли до губ твоїх лишається півкроку —

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,

Той шепіт мою душу синьо крає.

І забуваю я, що вмію дихати,

І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається

І впевненість мою кудись відмає.

Неступленим півкроку залишається,

Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко,

Але до губ твоїх лишається півподиху,

До губ твоїх лишається півкроку.

Григорій Чубай

***

Любов

А обійми стекли, як вода,

І нічник нашу тінь роздвоїв…

Не офіра, не пристрасть, не жар —

Просто спроба лишитись живою.

Із зачумлених стронцієм міст,

Понад їх передсмертні муки

Палахкоче легкий поміст —

Переплетені голі руки.

І допоки це сонце вночі,

І допоки ці спалахи бистрі —

Прокохай, продрижи, прокричи

Цю — останню! — хвилину на вістрі!

Розчахнувши нічні дзеркала,

Мов портрети, із рами виходим —

Але з вуст, шорсткий, як зола,

Осипається подих…

Так, немов відітхнути хотів —

А легені навиліт пробиті,

Й ціпеніють відбитки тіл

У зім’ятім гарячім повітрі.

Ах, звідкіль це, і як, і чом

Цей мертвотний відсвіт на стелі?

Глянь, мій милий, що там, за вікном?

Подививсь і сказав:

                — Пустеля…

Оксана Забужко

***

Вас так ніхто не любить. Я один.

Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

Микола Вінграновський

***

Наче сон. Наче сон.

Наче запах торішньої м’яти.
Наче яблуні цвіт.
Котра в юності ще відцвіла.
Я не можу тебе,
Я не можу тебе пригадати.
Ти ж такою була,
Мов ніколи моя не була.

Я забув. Я забув.
Вже й ім’я твоє сонячно-чисте,
Тільки помахи рук,
Як від тебе везли поїзди.
Тільки власний портрет,
Що відбився в очах променистих.
Облітають літа.
Облітають літа назавжди.

Зачекай. Зачекай.
Це не сон. Не уява. Не казка.
Це само по собі
У житті воно склалося так,
Що вогні вказівні
Попереду давно вже погасли,
Та тримає мене
Твій давно проминулий маяк.

Анатолій Рекубрацький

***

Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.

Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір.
Ти – ніч моя… Хоч все на світі – втеча!

Микола Вінграновський

***

Вимріяна і близька донині,

Незнайома, але й знана теж,
Заховавшись в довгій самотині,
Вже мене не кличеш, не зовеш.
Спогадами не повернеш хвилі,
В сумі сновидіння не відкинь,
Не скорись непам’яті в знесиллі
І фантазувати не покинь.
Не зрони кохання в теплім гніві —
Ти мені дорогу перейшла,
Опустивши очі мовчазливі,
Лиш на серці легкий сплеск весла.
Може, ти нічого не забула,
Може, ти і досі зберегла
Серце, розтривожене і чуле, —
Тільки все припорошила мла.

Василь Стус

***

Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипано зорями —
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло-ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?

Михайло Старицький

***

Тільки тобою білий святиться світ,

тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою —
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

Василь Стус

***

Любов – це талісман,

Урочий подарунок.
Любов – кип’ячий трунок
З ілюзій та оман.
Хай трапиться титан –
Сп’янить його цілунок!
Любов – це талісман,
Що кидає в туман
Замріяних пестунок,
Чіпнувши серця струнок,
Веде в шалений тан!
Любов – це талісман,
Що нищить обрахунок,
Псує ввесь план, керунок
І завдає нам ран…
Чи ж є на цей дурман
Сякий-такий рятунок?!.
Любов – це талісман, –
Це той заклятий стан,
Коли снує малюнок,
Химерний візерунок
В душі у нас… шайтан!
Любов – це талісман.

Микола Вороний

***

Дзвенять німою тугою ліси,

Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається,— може, я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.

Василь Симоненко

Затремтіли струни у душі моїй…

Ніжні, ніжна пісня задзвеніла в ній…
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!

Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш…
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.

Олександр Олесь

***

Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,

Із ранкових туманів, з небесних октав,
Коли думи збігалися з мли бездоріжної
І незвіданий смуток за душу смоктав.

Я від тебе жадав незвичайного й дивного,
Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,
Щоби я знемагав од дихання нерівного,
Од заклятої радості під вікном.

І не міг я спекаться словесної пишності,
Одсахнутись ураз од кокетливих мрій —
Волочив я тебе в ореолі безгрішності
Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

Припливла ти до мене з прибоєм уяви,
Несподівано встала над смутком чекань —
Розцяцькованих мрій павіани і пави
Повтікали лякливо під купол світань.

Розгубили вони свої зваби і почесті,
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя — материнством — стає.

Василь Симоненко

***

Що в нас було? Любов і літо.

Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.

Ліна Костенко

***

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.

Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке – любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я – ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь…
Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…

Микола Вінграновський

***

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.

І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…

А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

Ігор Калинець

***

Ти до мене прийшла не із казки чи сну,

І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.

Василь Симоненко

***

Я ніколи не звикну,

Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу – вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Ліна Костенко

***

Я люблю твої очі у мрії,

Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.

Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.

І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.

І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах!

Андрій Малишко

***

Напитись голосу твого,

Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

Ліна Костенко

***

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

Ліна Костенко

***

***

Я закоханий… Люблю!
Не признаюся нікому…
Навіть місяцю ясному,
Тільки, може… солов’ю.

І сказав… А солов’ї
Вітру, хмарам розказали.
І тепер думки мої
Вся земля і небо взнали.

Олександр Олесь

***

Я люблю твої очі у мрії,
Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.

Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.

І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.

І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах!

Андрій Малишко

***

Мені ти приснилась давно,
ввійшла ти у думи мої.
Я море люблю, бо воно
нагадує очі твої.

Розкрив я до сонця вікно
й дивлюсь крізь проміння рої…
Я небо люблю, бо воно
нагадує очі твої.

І радісні квіти весни,
коли у садах солов’ї,
люблю я фіалки – вони
нагадують очі твої.

Володимир Сосюра

***

Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.

Василь Симоненко

***

Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній».
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!

Тарас Шевченко

***

Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрібна для життя!

Бо краса – це сон зрадливий,
раз присниться та й нема.
А душа – це все на світі,
що потрібно для життя.

Богдан Ступка

***

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.
Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.

Дмитро Павличко

***

Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля…
Як в темряві усе завмерло!
Хруский на серці стигне лід,
і з неба падають, мов перли,
огненні сльози Персеїд.

Михайло Драй-Хмара

***
За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, —
я тебе передчую.

Сергій Жадан

***

Короткі вірші про кохання

Кохаю тебе пристрасно і щиро,
Мрію піклуватися дбайливо,
Хочу дарувати тобі ласку,
Бути поруч кожен день, будь ласка!

Ти — як ангел-охоронець є для мене,
Не уявляю я життя свого без тебе.
У мене є лише одне бажання —
Міцніше щоб було наше кохання!

***

Для мене ти кохання
Всього мого життя,
Без тебе уявити
Не можу майбуття!

Я хочу бути разом
З тобою кожну мить.
Без тебе моє серце
Від суму так болить!

***

Любов моя безмежна,
Неначе синє море.
Кохаю твої очі,
Вони, як ясні зорі.

Губи твої пристрасні
Ваблять мене палко.
Ми разом з тобою,
Як принц і русалка!

***

Ти для мене, як повітря,
Сенс життя, моє кохання,
Бути хочу завжди поряд,
Вдень и звечора до рання.

Серце б’ється наче пташка,
Там любов моя живе,
Кожна мить з тобою поряд
Радість і добро несе.

***

Ти любов моя безмежна,
Ти кохання назавжди.
Мої думки всі про тебе.
Найцінніше ти в житті!

Бути поруч завжди мрію,
Відчувати щоб тебе.
Кожен день маю надію,
Що запал твій не мине!

***

В який би час і де не був я,
Завжди я згадую одне —
Твої лиш очі, теплі руки
І серце лагідне твоє.

Нехай на дворі буде холод,
Мете або ідуть дощі,
Але палає від кохання
Кожна струна твоїй душі.

***

Як жити без тебе, не знаю…
Щодня в моїх думках одне —
Як сильно тебе я кохаю.
Я знаю: любов не мине!

Я хочу щодня бути разом
З тобою, кохання моє,
Бо настрій мені піднімає
Красиве обличчя твоє!

***

Кохання моє дуже сильне,
Адже ночами я не сплю.
Без тебе дихати не можу —
Так сильно я тебе люблю!

Ти — моя радість і надія
На довге пристрасне життя,
Я знаю, разом із тобою
Шаленим буде майбуття!

***

Тобі в коханні я зізнаюсь,
Скажу, що ти для мене все,
Тобі належить моє серце,
Твоє моє завжди плече.

Ця іскра пристрасті не гасне,
Вона вперед мене веде,
Кохання щире та прекрасне
Натхнення по життю дає.

***

Від кохання я згораю,
Ти — причина цих пожеж.
Ти питаєш, чи кохаю?
Я скажу тобі: авжеж.

Почуття це неймовірне,
Бо воно дарує крила,
На життєвій бригантині
Лиш воно мої вітрила.

***

Я люблю тебе безмежно,
Захищаю обережно,
Мрію, щоб були завжди
Разом я і ти.

Яке щастя, що пліч-о-пліч
Поруч ми!
Проживемо ще сто років
Без нудьги!

***

Коханій, дорогій людині
Хай щастя буде завтра й нині!
Зоря хай світить вірна ясно,
Аби життя було прекрасним.

Кохатися, любитись, знати,
Вогнем у серці палахтіти,
Завжди так гаряче кохати
Й любові віддано радіти!

***

Моє кохання синьооке,
Де ти, там всі мої думки!
Ти і вулкан, й безмежний спокій,
Й мої віршовані рядки…

Й кохання ти моє, й натхнення,
Без тебе сумно на душі!
Моє ти щире одкровення,
Що надихає на вірші.

***

Як добре, коли поруч
Є людина кохана.
Така мила, така щира,
Й дуже-дуже гарна.

Хай радістю доля
Тебе засипає.
Любов у серденькі,
Мов вогник палає.

***

Тебе кохаю щиро, дуже,
Твоє лице і твою душу,
І очі, що зірками сяють,
Я, безперечно, теж кохаю!

***

Українська поезія про кохання здатна зачарувати глибиною почуттів і відображенням найщиріших емоцій. Вірші про кохання від таких авторів, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Володимир Сосюра, Василь Стус, і сучасні твори від Сергія Жадана та Юрія Іздрика, нікого не залишать байдужим.

Читайте ці кращі вірші про кохання, знайомтеся з новими для себе авторами або повертайтеся до улюблених рядків. У кожному слові відчувається та неповторна магія, яка робить любов одним із найпрекрасніших почуттів, що окрилює і надихає нас.