Розмовляли одного разу вовк із вовчицею.
— Погано тобі, вовче, живеться, — каже вовчиця.
— Чому? — дивиться на неї вовк,
— Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.
— Гм, — пробурчав вовк, — але ти також від людей ховаєшся…
— Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.
— Брешеш ти, голубонько! — не погоджується вовк. — Тебе бачать люди так само, як і мене.
— Вір — не вір, я правду кажу, — відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:
— Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди в поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?
— Добре, — каже вовчиця, — подивимось!
Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла в поле. Побачили її орачі й почали гукати:
— Вовк, вовк!.. Бий вовка!
Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво: вовчиця в поле вийшла — і нічого, а я в кущах сидів — і мене побачили!..»
Догнала його вовчиця, запитує:
— Ну, що, чия правда? Віддихався вовк та й каже:
— Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.
