Вовк на зиму збудував собі нову хату, а в лисиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця гнулась, гнулась від холоду, тяжко їй стало переносити морози. Прийшла вона до вовка й каже:
— Вовчику-братику, пусти мене до себе перезимувать.
— Ні, сестро, мені самому тісно.
— Та ти дозволь мені хоч у твоєму дворі жить.
— Ну, та бог із тобою, у дворі живи.
Побула вона у дворі день, од холоду тремтіла, аж зубами клацала. Підійшла до хати і знов почала прохать вовка:
—Вовчику-братику, пусти мене в хату, а то я зовсім заклякла.
— Ні, у хату не пущу, ти будеш мені мішать.
— Та пусти мене хоч на часочок, я обігріюсь.
— Ну, погріться можна.
Утислась лисиця в хату, обігрілась і стала там жить. Забралась на піч і лежить, одкинувши хвіст. Настала ніч. Вовк заснув, а лисиці не спалось, од голоду живіт підтягло. Прислухалась вона: вовк спить. Злізла з печі й почала шастать по всіх кутках і закапелочках. Обнишпорила всю хату — ніде не знайшла собі їжі. Вийшла потихеньку в сіни, почала й там нишпорить. Намацала горщик із маслом і дві смажені гуски. Лисицю оскома брала зараз же поїсти знахідку, та побоялась, щоб вовк не вигнав її з хати. А далі поклала ті ласощі біля сінешних дверей, а сама вернулась у хату, злізла на піч, лягла і хропе, як ніби ніде не бувала.
Ранком, тільки почало розвиднятися, лисиця підхопилась, почухалась і каже вовкові:
— На сьогодні мене прохали в куми, так я думаю зараз побігти, а в обід вернусь.
— Та то діло твоє, гляди сама, я тебе не держу.
Лисиця подалась. Вискочивши а хати, вона взяла із собою масло й гусей і побігла в кущі. Сиділа лисиця в лозах до самого обіду, поки поїла все масло й гусей. В обідню пору лисиця заявилась до вовка. Вовк налагодився обідать, кинувся в сіни за стравою, аж там і запаху не зосталось гусячого. Вовкові досадно стало. Сердивсь, лаявсь, сварився — і сам не знав, на кого. Лисиця бачить, що вовк не у своїй тарілці, і каже:
— Не подумай, братику, на мене, ти сам знаєш, що я до самого ранку на печі лежала, а потім пішла в куми й ось тіко вернулась.
— Та ні, я на тебе не пиняю; це схоже Мишка-кудлань нашкодив. От лиха личина, що ж ми тепер будемо обідать?
— Не сумуй, вовче, сьогодні як-небудь переживем голодні, а завтра що бог дасть, нам голодать не привикать.
Лисиця залізла на піч, ноги витягла, хвіст одкинула й лежала… А вовк голодний корчився: із боку на бік повертався, і живіт біднязі до самої спини підтягнуло, у животі кавкало, бурчало. Переночували вони, вовк і каже:
—Іди ти, сестро, роздобудь чого-небудь на обід, а то я охляв, не здужаю бігать. У тебе шуба тепла, не так скоре замерзнеш, і ти здатніша на хитрощі.
Лисиця одмагаться не стала, бо не з руки було не послухаться вовка; за це він міг вигнать її з хати. Пішла вона на роздобутки. Вийшла в поле, а холод був лютий. Пробігла вона по шляху з версту, звернула з дороги, лягла в рів, притаїлась і ждала. Так як через півгодини їхав мужик у город, віз різаного барана на продажу. Лисиця побачила, що мужик од холоду здорово вкутався, налагодилась його обібрать. Підождала, поки мужик проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани й почала довбатися в санях. Розгорнула рядно й ну викидать звідти шматки баранини. Викидала всю баранину й сама сплигнула. Підібрала всі шматки докупи, наїлась гарненько, решту баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тільки губи помазав.
На другий день вовк знов посилав лисицю на роздобичу, а вона йому сказала:
— Ти, вовче, тепер попробуй сам роздобути обід, а то я собак боюсь.
— А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?
— Та я ходила на село й там у одного чоловіка повну комору м’яса провідала.
— А навіщо йому м’ясо?
— Так він же торгує ним.
Подавсь вок до села. Зайшов із городів і почав приглядатися, де та комора стоїть, у якій повно м’яса. По запаху пішов навмання і справді наткнувсь на комору, де висіла різана баранина. Вовк почав ходить кругом, приглядавсь, де б знайти дірку, у яку можна було б пробраться. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догадувавсь, що він не пролізе, а все-таки захотілось йому попробувать, уткнуть свою морду в ту дірку. Попробував — голова не влазить, а запах м’яса іще дужче роздратував його. Йому почулось, що м’ясо лежить якраз над діркою. Вовк просунув туди передню лапу й почав нею мацать, шукать м’ясо. А над самою діркою та стояв капкан; поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривавсь, виривавсь із капкана й нічого не міг поробить. На ранок господар пішов до комори й побачив вовка, узяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювать у вовчій хаті.
