Жив собі в одному селі маленький пастушок на ім’я Микита. Він був хлопчиком веселої вдачі, але пасти овець йому було страшенно нудно. Цілими днями він сидів на пагорбі й дивився, як вівці мирно пасуться. Інколи Микита грав на сопілці або розмовляв зі своїм другом — вірним песиком Бурчиком.
Одного дня, сидячи під старим дубом, Микита замислився: «Що якби справжній вовк напав на отару? Що я тоді зроблю?» Його господар, старий пастух Петро, казав: якщо прийде вовк, треба гукати людей з села, і вони допоможуть.
І тут Микиті спало на думку дещо цікавіше. Він вирішив пожартувати.
— Бурчику, а що як я покличу людей просто так? Буде весело! — засміявся він, і його очі заблищали від хитрощів.
Песик подивився на нього здивовано, але нічого не сказав. Микита схопився на ноги і побіг в село, вигукуючи:
— Вовк! Вовк! Рятуйте отару!
Селяни, почувши крик, кинули свої справи і щодуху побігли до пасовиська. Але коли вони прибігли, то не побачили жодного вовка. Лише Микиту, який заливався сміхом.
— Ой, які ви швидкі! — сміявся він. — Просто хотів перевірити, чи ви справді прийдете.
— Це не смішно, хлопче, — похитав головою старий коваль Гнат. — Не жартуй з такими речами.
Але Микита не дослухався. Через кілька днів він знову вирішив розважитися і знову закричав:
— Вовк! Вовк! Рятуйте!
Знову селяни кинулися на допомогу, і знову не знайшли нікого, крім Микити, що сміявся.
— Востаннє тобі віримо, — суворо сказав дід Петро. — Наступного разу ніхто не прийде.
Наступного вечора, коли сонце вже ховалося за лісом, з темних хащів справді вийшов страшний, сірий Вовчище. Він підкрався до отари і накинувся на овець.
Микита злякано скочив на ноги.
— Вовк! Вовк! Рятуйте! — закричав він, мчачи в село.
Але цього разу ніхто не прийшов. Селяни не повірили йому. Вони вирішили, що це знову його жарт.
А тим часом Вовк, якого всі звали Криволапом, хапав овець, а Бурчик мужньо намагався його відігнати. Але самотужки він не міг впоратися.
Наступного ранку Микита сидів біля загону, де тепер не вистачало кількох овець. Дід Петро суворо подивився на нього і сказав:
— Той, хто багато бреше, коли каже правду — йому вже не вірять.
З того дня Микита більше ніколи не вигадував неправдивих історій і завжди говорив лише правду.
Кінець.
Мораль казки:
Якщо постійно обманювати, то навіть у важку хвилину тобі можуть не повірити. Правда завжди має значення!
