Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи – ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полуднє не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи.
Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
– Гуп-гуп-гуп!
– Зараз, зараз, сватоньку, – скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти.
– А куди ти, Лисичко? – питає її Вовчик-братик. – Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
– Та чого?
– Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.
– Га, коли так, то йди, тілько не барися.
– Я заразісінько верну! – мовила Лисичка. – Копли собі свій загонець, я тебе здогоню.
Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом – звичайно, кума.
– А що, вже по хрестинах? – питає Вовчик.
– Та вже, – мовить Лисичка.
– А що там бог дав?
– Хлопчика.
– А як же його охрестили?
– Початочок.
– Ото ім’я! Я ще й не чував такого, – мовив Вовчик, Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи.
Може, так минула година, а може, й дві, – знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
– Зараз, сватуню, зараз!
– А то що, Лисичко? – питає Вовчик.
– Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
– Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися.
– Я заразісінько, Вовчику! – мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика.
– О, ти вже тут! Уже по хрестинах?
– Та вже.
– А що ж там бог дав? – Та дівчинку.
– А як її охрестили?
– Серединка.
– Ото! Я ще й не чував такої назви, – дивувався Вовчик.
– У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
– Іду, сватоньку, йду!
– Та куди йдеш, Лисичко?
– Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?
– Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик.
– Бо мене дуже любить, Вовчику.
– Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити.
– Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
– А що, вже по хрестинах?
– Та вже.
– А що там бог дав?
– Хлопчика.
– А як же його охрестили?
– Остаточок.
– Ну, що ж, нехай здоров росте.
Копали так, копали, аж ось уже й полуднє. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже:
– Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати?
– Певно, що пора, Вовчику-братику, – мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи.
– А ти ж не голодна?
– Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!
– А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик. – Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!
Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:
– Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене.
Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
– Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.
Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу тай витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати:
– Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
– Ай, ай, ай! Моя ноженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.
