Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці і батогів у господаря.
«Давай, – думає, – втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?»
І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б’є – відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.
«Ну, – думає собі Осел, – аж тепер уже по мні буде!»
Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі:
«Ану, може, я його деяк здурю?»
Та й як стояв, бух на землю, ляг собі і лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека:
– Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
Надійшов Лев і знов кричить:
– Зараз устань і поклонися мені!
– А хто ж ти такий? – питає Осел.
– Ти ще й питаєшся? – кричить грізно Лев. – Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар?
Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі.
– І що ти за дурниці балакаєш? – промовив він. – Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!
Лев став, мов чолом о стіну стукнувся.
– Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда?
– Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я.
– Ти? – здивувався Лев. – А ти хіба маєш се на письмі?
– Певно, що маю! Ади подивися ось тут!
І він устав на рівні ноги і, обернувшися задом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.
– Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то йти би мав таку.
– Ото диво! – промовив Лев. А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трібуватися. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар.
– Добре, нехай і так буде, – промовив Осел, і з тим розійшлися.
Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звірину – за годину мав уже щось п’ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонічко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя – сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб’є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачать. Не минула година, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися зі Львом. Приходить, а Лев уже там.
– Ну, що, – каже до Осла і показує йому свою здобичу, – бачиш, кілько я наполював?
– Ну, та й дурний же ти, небоже, – каже Осел і копнув його звірів ногою. – Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тілько таких ловив, що в повітрі літають. Ану, попробуй ти!
– Ні, я такої штуки не втну, – відповів Лев. – Аж тепер бачу направду, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!
– А видиш! – промовив гордо Осел. – Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волі. Іди ж тепер і пильнуйся на другий раз!
І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лісі Вовчика-братика.
– Здорові були найясніший царю! – каже Вовк і кланяється низенько.
– Ет, іди, не смійся з мене! – каже сумно Лев. – Який я тобі цар?
– Як то ні? – скрикнув Вовк. – Хто ж би смів інакше казати?
– Мовчи, братику, – шептом говорить до нього Лев. – Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.
– Правдивий цар? – дивувався Вовк. – Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крім тебе?
– Є, є! – з перестрахом шептав Лев. – Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив.
– Ну, що ти говориш! – дивувався Вовк. – Диво дивне! Знаю сей ліс не віднині, але ніяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же виглядає той новий цар?
– Одно слово – страшний! – говорив Лев. – Вуха отакі, голова, як коновка, а на задній нозі царська печать.
– Ніяк не вгадаю, хто се може бути? – клопотався Вовк. – Знаєш що, ходи покажи мені його!
– Я? Нізащо в світі! – скрикнув Лев. – Досить уже раз страху наївся.
– Та ходи-бо! Чого боятися? – заохочував Вовк. – От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти!
– Про мене, – каже Лев, – нехай і так буде.
Зв’язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка:
– Ось він! Ось він! Подивися!
Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:
– Дурний Льве, та ж се Ослисько! – А Левові причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далі втомився, став та й озирнувся.
– А що, Вовче, близько вже той новий цар?
Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив’язаний до львиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й духа спустив.
– А видиш, – каже до нього Лев, – ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!
